Він підвівся й рішуче жбурнув геть цигарку. Та не встиг він дійти й до середини кімнати, як якесь обшарпане хлоп"я, спітніле й захекане, схопило його за рукав і заскиглило:
— В мене є новина. Заплатіть мені за неї, ваша милосте. Я біг цілу дорогу.
— Я пошлю тебе до Сан-Хуана, хай стерв"яки поживляться твоїм падлом, — була відповідь.
Хлоп"я спершу злякалось тієї загрози, а далі набралось одваги, спонукане порожнім шлунком, злигоднями життя й жадобою добути кілька монет, щоб купити квиток на найближчу кориду.
— Не забудьте, що я приніс вам цікаву новину, сеньйоре. Я мчав цілу дорогу, аж дух мені забило, як ви й самі бачите, сеньйоре. Я вам розкажу, та тільки ви не забудьте, що я гнав щосили й повідомив вас перший.
— Добре, шельмо, добре, не забуду. Але тобі гірше буде, коли я запам"ятаю. Яку ти там новину приніс? Напевно, вона й шага не варта. А коли так, ти не радий будеш, що на світ народивсь. І Сан-Хуан здасться тобі раєм проти тої кари, що я вигадаю для тебе!
— В"язниця… — забелькотів хлопець. — Чужий грінго, якого вчора мали повісити, висадив у повітря стіну в"язниці. Угодники божі! Дірка зробилась така, як дзвіниця у соборі. І другий грінго, схожий на нього, той, що мали вішати завтра, утік з ним крізь ту дірку. Перший сам витяг його з камери. Я бачив на власні очі й зараз же побіг до вас щодуху, мчав усю дорогу й вп не забудете…
Та начальник поліції вже повернувся до Тореса й грізно глянув на нього.
— По-вашому, той сеньйор Ріган буде надмірно щедрий, коли заплатить ту суму, яку обіцяв? Він повинен дати нам вп"ятеро, вдесятеро більше, бо ті клятенні грінго ламають наші закони, паші порядки і навіть в"язничні мури!
— Я принаймні гадаю, що це даремний переполох, тільки пушок, який показує, куди дме вітер і які у Френка Моргана наміри, — пробурмотів із вимушеною усмішкою Торес. — Адже то я подав йому думку штурмувати в"язницю!
— В такому разі ви з сеньйором Ріганом заплатите мені за пошкоджені мури, — заявив начальник і по недовгій паузі додав: — А проте я ще й тепер не йму цьому віри. Це ж неможливо. Навіть божевільний грінго не міг би зважитись на таке.
До зали, розштовхуючи цікавих, що почали були вже збиратися навколо начальника поліції й Тореса, вбіг вартовий Рафаель із рушницею в руці і з закривавленим лицем — кров точилася з рани у нього на голові.
— Нас розбито, — були перші його слова. — В"язниця майже зруйнована. Динаміт! Сто фунтів динаміту! Тисяча! Ми сміливо стали на захист в"язниці. А тут якраз вибух — тисяча фунтів динаміту! Я втратив свідомість і упав, не випускаючи з рук рушниці. Прийшовши до пам"яті, я розглянувся навкруги. Решта всі — хоробрий Педро, сміливий Ігнасіо, відважний Августіно, — всі лежали коло мене мертві. — Йому слід було б сказати: «п"яні», та через свою палку латиноамериканську натуру він оповідав про катастрофу так, як бачив її у своїй буйній уяві. — Вони мертві. А може, й не мертві, а тільки приголомшені. Я поповз до камери Моргана — аж вона порожня. В мурі була неймовірно величезна дірка, і крізь неї я виповз на вулицю. Там збігався народ. Зібралася сила люду. Та грінго вже втік. Я розмовляв з одним хлопцем, що все бачив, їх чекали коні, й вони поїхали до берега, біля якого стоїть шхуна з напнутими вітрилами. Вона чекає на них. На сідлі у Френка Моргана торба з золотом. Так каже хлопець, що бачив її. Великий лантух.
— А дірка? — спитав начальник. — Дірка в мурі?
— Більша за лантух, куди більша! — відказав Рафаель. — Та й лантух величезний. Так каже хлопець. І він у нього прив"язаний до сідла.
— Моя в"язниця! — скрикнув начальник поліції, витягуючи з-під одежі кинджал, захований під лівою пахвою. Він підніс його так, що руків"я з майстерно вирізьбленою постаттю Христа виглядало, мов справжній хрест. — Свідчусь усіма святими, я помщуся! Моя в"язниця! Наше правосуддя! Наші закони! Коней, коней! Хлопці, швидше коней! — Він обернувся до Тореса й крикнув злісно, хоч той і не казав нічого — До ката сеньйора Рігана! Мені хоч би своє повернути! Мене ображено! Мою в"язницю зруйновано! Мої закони — наші закони, друзі, — знехтувано! Коней, коней! Відберіть їх у кого-небудь на вулиці! Швидше, швидше!
Капітан Тріфзен, власник «Анджеліки», син індіянки з племені майя[10] і ямайського негра, походжав по тісній палубі своєї шхуни. Вдивляючись у берег біля Сан-Антоніо, звідки відчалював, повертаючись до судна, його човен з пасажирами, шкіпер міркував, чи не втекти йому від цього навіженого американця. Чи, може, зламати договір і скласти новий, тільки втроє зисковніший? Це було змагання крові. Негритянська частина її радила бути розважливим та додержуватись панамського закону. Індіянська ж бажала беззаконства й конфліктів.
Матірня кров перемогла й примусила його підтягти клівер, попустити вітрила на гроті й скерувати шхуну до берега, щоб скоріш узяти човна, який підпливав ближче. Побачивши рушниці в руках Солано й Морганів, капітан мало не повернув шхуну й не лишив людей у човні напризволяще. Та коли він угледів на човні жінку, романтика й жадоба зиску з"єднались у нього в душі й примусили його прийняти човна на борт шхуни. Він-бо знав, що там, де жінки втручаються в чоловічі пригоди, небезпека й гроші йдуть поруч.
І ось на судні з"явилася жінка, а разом з нею небезпека й гроші — Леонсія, рушниці й торба з грішми. Все, що було в човні, насилу попало на судно, бо хоч вітер був невеличкий, капітан навіть не завдав собі клопоту спинити шхуну.
— Вітаю вас із приїздом, сер, — усміхнувшись, привітав Френка капітан Тріфзен і блиснув зубами. — А це хто? — показав він головою на Генрі.