— Ніби ви самі не знаєте? Ви повелися погано.
— Це ви повелися погано, — мало не заплакала вона, дарма що силкувалася нічим не виявити своєї жіночої кволості. — Хто вас просив одружуватися з нею? Не вам же припала коротша соломинка. А ви з доброї волі кинулись туди, куди не наважився б увійти й янгол. Хіба я просила вас про це? Моє серце насилу витримало, коли ви заявили Генрі, що одружитеся з нею. Я ледве не зомліла. Ви навіть не порадилися зі мною. А то ж я придумала соломинки, бо я хотіла врятувати вас… Мені зовсім не соромно признатися, що я хотіла зберегти вас для себе. Генрі любить мене не так, як ви. А я ніколи не любила Генрі так, як любила вас, та й тепер люблю, нехай дарує мені бог.
Френк аж розгубився з несподіванки. Він схопив Леонсію в обійми і трохи не задушив її.
— І це в день весілля, — докірливо промовила вона, ледве звівши дух.
Френк відразу опустив руки.
— Як можете ви, Леонсіе, казати таке саме тепер? — гірко промурмотів він.
— А чому ж не можу? — спалахнула вона. — Ви кохали мене. Ви дали мені зрозуміти цілком щиро й відверто, що кохаєте мене. А проте сьогодні ж таки відмовились від своїх слів, коли охоче й радо одружилися із першою жінкою, що знадила вас своїм білим личком.
— Отже, ви ревнуєте, — дорікнув їй Френк, і серце йому забилось дужче, коли вона кивнула головою. — Я певен, що ви ревнуєте, а водночас ви, як кожна жінка, ще й кажете неправду. Мені зовсім не хотілось одружуватися. Я одружився тільки задля вас, задля самого себе, чи, радше, задля Генрі. Дякувати богові, я ще не втратив чоловічої честі.
— Чоловіча честь не завжди задовольняє жінок, — відказала Леонсія.
— А ви воліли б, щоб я був нечесний? — швидко спитав Френк.
— Я ж тільки закохана жінка! — благально мовила Леонсія.
— Ви жалите, як оса! — розпалився він. — Ви зі мною нечесні.
— А хіба жінка буває чесна, коли кохає? — щиро призналась Леонсія, — Чоловікам, видно, вистачає самої честі. А жінка живе лише коханням, я сама, як жінка, мушу признатися в цьому.
— Мабуть, це правда. Честь, як і математика, має свої логічні закони. А для жінок не існує ніяких логічних законів, тільки…
— Тільки добрий або поганий гумор, — закінчила за нього Леонсія.
Тієї миті Генрі й Цариця покликали їх до себе й тим поклали край розмові. Френк із Леонсією поспішили до них і почали розглядати величезне павутиння.
— Чи бачили ви будь-коли павутиння такого неймовірного розміру? — здивувалася Леонсія.
— Хотів би я глянути на ту почвару, що виткала його, — промовив Генрі.
— Я також хотів би її бачити, але не бути нею, — перефразував Френк його слова.
— На щастя, нам не треба йти туди, — сказала Цариця. — Ось наша дорога, — пояснила вона, коли всі запитливо глянули на неї, і показала на потік. — Багато разів я бачила цю дорогу в Свічаді Світу. Я стежила за трупом моєї матері, після того як його кинуто у вир, і бачила, що, допливши до цього місця, він пірнув під скелю.