— Але то ж був труп, — зауважила Леонсія. Вони знову не приховували свого суперництва.
— Один із моїх вартових, — спокійно провадила далі Цариця, — гарний юнак, насмілився подивитись на мене так, наче я була його коханка. Його кинуто живцем у воду. І за ним я теж стежила в Свічаді. Допливши сюди, він виліз на берег. Я бачила, як він підповз он туди, під павутиння, а тоді відразу відсахнувся назад і впав у потік.
— Ще один покійник, — похмуро сказав Генрі.
— Ні. Я простежила за ним і далі. Деякий час було зовсім темно, і я не бачила нічого, але опісля, і то скоро, він виринув на поверхню широкої річки, видобувся на берег, я добре пам"ятаю, що то був лівий берег, і зник між високих дерев, які не ростуть у долині Загублених Душ.
І все-таки вони, як і Торес, жахались на саму думку про необхідність кидатись у темну річку, що зникала під скелею.
— Тут лежать кістки людей і тварин, що злякались води й полізли до сонця крізь павутиння, — застережливо мовила Цариця. — Дивіться, це ж люди. Або принаймні те, що лишилося від них, — кістки. Та й вони скоро зітліють.
— Нехай і так, — сказав Френк. — А втім, мені кортить глянути на сонце. Ви почекайте тут, а я піду розвідати.
Витягши револьвера, що не намок у воді, Френк поліз під павутиння. Не встиг він щезнути з очей, як вони почули, що він стріляє. Ще за мить вони побачили його знову. Френк відступав, відстрілюючись. А невдовзі на нього впав і господар павутиння — почварний павук із волохатими чорними лапами, кожна в добрих два ярди завдовжки. Потвора ще корчилася, здихаючи, а Френк не переставав стріляти. Величезний павуків тулуб, від якого врізнобіч розходилися лапи, розмірами нагадував звичайний кошик на використаний папір. Падаючи, він гупнув Френкові на плечі, відскочив і, безпорадно махаючи волохатими лапами, зваливсь у річку. Чотири пари очей бачили, як почвара домчала до скелі, занурилась у воду й зникла у вирі.
— Де був один, там, певне, є й другий, — озвався Генрі, недовірливо поглядаючи на заснований павутинням отвір.
— Отуди нам єдиний вихід, — сказала Цариця. — Ходімо, любий, разом ми проб"ємося крізь темряву і вийдемо на вільний світ. Не забувай, що я ніколи не бачила його, але незабаром бачитиму разом з тобою.
Вона простягла до нього руки, і Френк не міг не скоритися.
— Ця дірка — лиш отвір у прямовисній скелі на тисячу футів від землі, — розповів він про те, що встиг побачити по той бік павутиння. Він обняв Царицю й кинувся з нею У воду.
Генрі притулив до себе Леонсію і хотів уже й собі кидатись у вир, коли вона спитала його:
— Чому ти прийняв Френкову жертву?
— Тому… — він спинивсь і здивовано глянув на неї. — Тому, що я хотів бути з тобою. Тому, що я був заручений з тобою, а Френк — людина вільна. І, виходить, я не дуже помилився, бо Френк, здається, задоволений із свого одруження.
— Ні, — впевнено похитала вона головою. — У нього лицарська вдача, і він удає щасливого, щоб не образити Цариці.
— Ну, я не знаю. Згадай, як перед вівтарем біля Великого Дому, коли я сказав, що хочу попросити в Цариці руки, він засміявся й заявив, що вона нізащо не погодиться. Отже, зрозуміло, що він сам хотів одружитися з нею. Та чого б і ні? Він не мав дружини, а вона така гарна…
Леонсія навряд чи й чула його слова. Раптом відхилившись і зазираючи йому просто в вічі, вона спитала:
— Як ти кохаєш мене? Чи палко? Чи можеш ти збожеволіти через кохання до мене? Чи дорожча я для тебе понад усе? Понад геть усе в світі?
Здивований Генрі не знав, що відповісти.