Корліс підійшов до Фрони.
— Що трапилось? — спитав. — Не повелося?
Фрона хотіла щось сказати, та не могла; головою тільки кивнула.
— Сюди, Грегорі! — вона доторкнулася йому до плеча й підвела його до ящика, над яким теліпався мотузок.
Йдучи з ними поруч, Корліс у задумі подивився на натовп, помацавши рукою кишеню.
— Можу я вам допомогти? — спитався він, нетерпляче кусаючи нижню губу. — Все, що накажете, буде виконано. Я зумію його відбити.
Фрона поглянула йому в вічі, і серце її радісно заколотилось. Вона певна була в його рішучості, але вважала, що на разі це вже несправедливо. Сент-Вінсентові дано було нагоду, він її змарнував. Навіщо знову за нього ризикувати?
— Ні, Вансе. Запізно тепер. Нічого вже не зробите.
— Все ж дозвольте мені спробувати, — наполягав він.
— Ні. Нічого з нашого плану не вийшло; не з нашої то вини, і… і… — Очі її були повні сліз. — Будь ласка, не просіть мене про це.
. — То дозвольте мені забрати вас звідси. Вам тут не можна бути.
— Я повинна, — відказала Фрона й обернулась до Сент-Вінсента, що був наче вві сні.
Блекі лаштував зашморга, щоб закинути його Сент-Вінсентові на шию.
— Поцілуйте мене, Грегорі, — промовила Фрона, поклавши руку йому на плече.
Він здригнувся від цього дотику, побачив сотні очей, пожадливо звернених до нього, побачив грубого зашморґа в катових руках. Він простяг руки, немов боронячись від цього страхіття, і голосно закричав:
— Ні, ні! Я про все розповім. Ви тоді мені повірите!
Біл Браун та голова відтрутили Блекі; натовп приступив ближче. Почувся якийсь крик, протести. «Не займайте! — верещав хлопчина. — Я не піду. Я лазив на дерево, зав"язував мотузка. Я маю право дивитись!» — «Ти ще малий, — зауважив хтось. — Це не для тебе видовище». — «То що? Я вже не дитина! Я… я до цього звик. Та й на сосну я лазив… Погляньте на мої руки!» — «Та чого там! Нехай лишається!» — заступилися інші. «Не чіпляйся до нього, Керлі! Не тебе ж вішають!» Почувся сміх, і всі втихомирились.
— Тихо! — крикнув голова. — Ну, ви, починайте, чи що, тільки не просторікуйте багато.
— Ми так нічого не почуємо! — почулося з натовпу. — Хай на ящика стане!
Сент-Вінсентові допомогли вилізти на ящика, і він, хапаючись, почав говорити.