Твори у дванадцяти томах. Том другий

— Тая…

— Читайте, — наказав голова.

Дел всунув йому в руки книжку, розгорнену на першій зжовклій сторінці.

— Я чортзна-скільки ждав, щоб нагодився такий, як оце ви, — радісно казав він до барона. — Тепер од мене не викрутитесь. Смаліть!

Курбертен почав, затинаючись:

— «Щоденник отця Японського, що містить короткий опис його життя в бенедиктинському монастирі в Обідорську та докладно трактує про його надзвичайні пригоди в Сибіру, серед людей Оленячого племені».

Барон одвів очі від книжки, чекаючи дальшої вказівки.

— А коли її надруковано? — спитав Дел.

— 1807 року в Варшаві.

Бішоп гордовито поглянув на всіх.

— Ви чуєте? Запам"ятайте! 1807 рік! Щоб не забули! Барон почав читати вступ:

— «Все це сталося через Тамерлана», — він мимохіть перекладав ці слова знайомим йому зворотом.

Фрона зблідла вже з перших слів і не могла заспокоїтись за весь час читання. Раз вона потайки глянула на батька й зраділа, що той одвернувся в другий бік, — вона не могла б у ту хвилину знести його погляду. На Вінсента Фрона не дивилась, хоч і відчувала, що той за нею стежить; він міг бачити тільки її бліде, без виразу обличчя.

— «Коли Тамерлан з вогнем і мечем пройшов по Східній Азії, залишаючи за собою криваві річки, освітлюючи шлях пожежами, — повільно читав Курбертен, — тоді гинули держави, міста лежали руїнами, а племена розпорошувалися по світу, як… як зоряний пил. Силу люду було розкинуто по землі. Рятуючись від переможців… ні, ні — від жорстокостей переможців, утікачі засягнули глибоко в Сибір, прямуючи на північ та на схід, і тому вздовж полярного узбережжя осіла ціла низка монгольських племен…»

— Перегорніть кілька сторінок, — порадив Біл Браун. — Читайте уривки. Не будемо ж ми сидіти так до світу.

— «При березі там живуть ескімоси, люди життєрадісні й сумирні. Вони називають себе укіліон, тобто поморяни. Я купив у них собак та харчів. Вони залежні від чо-чуенів, що живуть у глибині країни і називаються оленячими людьми. Чо-чуени — дике й войовниче плем"я. Коли я одійшов од берега, вони наскочили на мене, відібрали все моє добро, а мене зробили невільником…» — Барон перегорнув кілька сторінок. — «Я домігся, що вони дозволили мені сидіти між своїх старшин, та від того я не став вільніший. Вони занадто шанували мою мудрість, щоб розлучитися зі мною… Старий Пі-Юн був великий ватаг, і ухвалено було, що я повинен одружитися з його дочкою Ільсвунгою. Ільсвунга була брудним створінням. Вона ніколи не вмивалася, та ще й вдачу мала погану… Я одружився з нею, але тільки звався її чоловіком. Вона поскаржилася батькові, старому Пі-Юнові, і той страшенно розлютувався. Між племенами почалися чвари. Та, зрештою, я набув ще більшої могутності, ніж перше, все хитрощами та спритністю. І Ільсвунга перестала скаржитись, бо я навчив її розкладати пасьянс та ще багато дечого іншого».

— Досить? — запитав Курбертен.

— Так. Годі, — відказав Біл Браун. — Одну хвилиночку! Скажіть, будь ласка, ще раз дату видання.

— 1807 рік, Варшава.

— Зачекайте, бароне, — промовив Дел Бішоп. — Тепер, коли ви стоїте перед судом, як свідок, я ще дещо запитаю у вас. — Він обернувся до зборів. — Панове, ви всі дещо чули про пригоди підсудного в Сибіру. Ви, мабуть, звернули увагу на дивну схожість його пригод з тими, про які писав щось близько ста літ тому отець Яконський. Я гадаю, тепер у вас немає сумніву, що все те він запозичив у Яконського. Але я хочу довести, що тут не тільки запозичення. Підсудний заїхав мене рушницею на Оленячій річці у вісімдесят восьмому році. Восени вісімдесят восьмого року він був у Сент-Майклі, по дорозі до Сибіру. В вісімдесят дев"ятому та дев"яностому він буцімто штукарив у Сибіру. В дев"яносто першому він вигулькнув у Фріско вже лицарем-переможцем. А тепер побачимо, чи не стане нам француз у пригоді.