Я поглянув на неї. Переді мною стояла жінка з найдобірнішого прошарку англійського робітничого класу, з непоганої родини, і ось її повільно поглинає галасливий, розбещений людський потік, вичавлений сильними світу сього на схід від Лондона. Треба будувати банки, фабрики, готелі, різні установи, а міська біднота — кочове плем"я; тож і котиться воно хвиля за хвилею на схід, несучи з собою перенаселення і деградацію, відтискуючи кращі прошарки робітництва на пустирі за містом, або ж затягуючи їх на дно, як не в першому поколінні, то вже в другому чи третьому напевне.
Минуть місяці, і вулицю Джонні Чеснюка спіткає така ж доля. Він і сам здає собі з того справу.
— За два роки, — каже він, — моя оренда кінчається. Мій домовласник такий, як і ми. Він не підвищив платні ані за один із своїх будинків тут, тим-то ми й лишилися на місці. Але першої-ліпшої днини він може спродатись чи померти, — для нас то однаково. Дім купить який-небудь грошолуп, добудує сяку-таку халупчину на клапті землі в дворі, де у мене тепер виноград, і здаватиме по кімнаті на родину. Ото й маєте, а Джонні Чеснюк — катай світ за очі.
І я й справді побачив навіч, як Джонні Чеснюк разом із своєю доброю жінкою, гарненькими доньками та нечупарною наймичкою, мов які примари, тікають у мороці на схід, а величезне місто-чудовисько з ревом наганяє їх.
Та Джонні Чеснюк не самотній у своїй біді. Ген-ген аж на краю міста живуть дрібні крамарі, управителі маленьких фірм та писарчуки — з тих, що їм поталанило. Живуть вони в котеджах окремо або по дві родини і мають клапті квітників і хоч трохи де повернутись та дихнути повітрям. Їх роздимає пиха, і гордо випинають вони груди, дивлячись на Прірву, якої уникли, і дякують богові, що вони не такі, як інші. Аж гульк! Де не візьмись, навалюється на них Джонні Чеснюк, а по його слідах — чудовисько-місто. Будинки до винайму вискакують із землі, мов якими чарами, квітники забудовуються, котеджі паюють на комірчини й комірки, і чорна лондонська ніч повиває все своєю замащеною пеленою.
Розділ IV
ЛЮДИНА І ПРІРВА
— Слухайте, ви пожильців не берете?
Ці слова я недбало кинув через плече до огрядної літньої жінки, що в її брудну кав"ярню поблизу Пулу й неподалік від Лаймгаусу[26] я зайшов перекусити.
— Угу, — відрубала вона коротко, бо, мабуть, мій вигляд не задовольняв стандарту заможності, що вимагав її дім.
Я більш нічого не сказав і мовчки заходився споживати свій тонкий шматок грудинки й пінту якоїсь каламуті — нібито чаю. Вона теж не виявляла до мене ніякого інтересу, аж поки я витяг з кишені монету в десять шилінгів, щоб сплатити рахунок у чотири пенси. Сподіваного результату було досягнуто.
— Авжеж, сер, — зацокотіла вона, — я маю лепське помешкання, вам полюбиться. Повернулися з рейсу, сер?
— Скільки за кімнату? — спитав я, не задовольняючи її цікавість.
Вона у щирому подиві зміряла мене від голови до ніг.
— Я не здаю кімнат навіть постійним пожильцям, а тимчасовим і поготів.
— Що ж, доведеться пошукати деінде, — в моєму голосі бриніло явне розчарування.
Але вигляд моїх десяти шилінгів таки розохотив її.
— Я можу здати вам добре ліжко, де тільки двоє ще чоловік, — наполягала вона. — Хороші, пристойні люди і статечні.
— Але я не хочу спати з кимось разом, — відповів я.
— Та вам і не доведеться. В кімнаті три ліжка, і кімната не така вже мала.