Ще пізніше я проходив повз Гайд-парк з молодим хлопцем років чотирнадцяти-п"ятнадцяти. Був він довгов"язий, очі йому позападали, і весь такий хоровитий.
— Махнімо через паркан, — запропонував я, — заберемось у кущі та й виспимось. Бобики нас там не знайдуть.
— Еге ж, — відказав він. — Там у парку є сторожі, і вони засадять нас на шість місяців.
Гай-гай, не ті тепер часи! Підлітком доводилось мені читати про бездомних хлопців, що сплять під дверима будинків. Це вже стало якоюсь традицією. Ця стандартна ситуація безумовно ще добру сотню літ траплятиметься в книжках, як літературний штамп, але в житті такого вже не побачиш. Є двері будинків, є й хлопці, та щасливого поєднання тих і тих уже не буває. Під дверима порожньо, бо хлопці ночами не сплять, а «носять прапор».
— Я сховався був під «арками», — понуро нарікав інший юнак. («Арки» означало берегові бики мостів через Темзу). — Я сховався був під арками, коли саме періщило найдужче, аж приходить бобик і витурює мене. Я знов туди вертаюсь, і він вертається теж. «Гей, ти, — каже, — що тут робиш?» Тож я мусив піти, але ще сказав йому: «Думаєш, я хочу поцупити цей падлючий міст?»
Між «прапороносцями» Грін-парк славиться тим, що відчиняє свої ворота раніше за інші парки, і в чверть на п"яту ранку я ввійшов туди разом з багатьма іншими бідолахами. Знов задощило, але, змучені нічним ходінням, люди попадали на лавки й одразу ж поснули. Багато хто простягся на зовсім мокрій траві і знеможено спав просто під рясним дощем.
А тепер я хочу покритикувати сильних світу цього. В них сила, і вони можуть наказувати все, що їм заманеться, але я набираюся духу критикувати ці їхні сміховинні накази. Вони змушують безпритульних цілі ночі тинятися по місту. Женуть їх з під"їздів і замикають від них парки. Очевидно, все це робиться з наміром позбавити їх сну. Ну, гаразд, влада має право позбавляти їх сну і взагалі, чого завгодно; але нащо ж вона тоді відчиняє ворота парків о п"ятій ранку і пускає туди безпритульних, даючи їм змогу спати? Якщо вона таки має намір позбавити їх сну, то навіщо тоді давати їм спати по п"ятій ранку? А якщо влада не має такого наміру, то чом не дати їм виспатися ще вночі?
Ще додам, що того самого дня я приходив до Грін-парку надвечір і нарахував десятки обшарпаних сіромах, які спали на траві. Була саме неділя, сонце коли-не-коли визирало з-за хмар, і тисячі добре вбраних мешканців Вест-Енду прогулювалися по парку з жінками та нащадками, дихаючи свіжим повітрям. Ті зачухрані, бридкі волоцюги, що спали навкруги, певно що не були для них приємним видовищем; та й самі волоцюги, безперечно, воліли б радше відіспати своє вночі.
Так от, дорогі мої випещені та виплекані, якщо доведеться вам коли бути в славнім місті Лондоні і бачити, як ці люди сплять на лавках і в траві, будь ласка, не думайте, що то ледацюги, яким любіше спати, аніж працювати. Знайте, що сильні світу цього тримали їх цілу ніч на ногах, а вдень їм більше ніде виспатися.
Розділ XI
ДАРМІВЩИНА
Та «проносивши прапор» цілу ніч, я не ліг спати в Грін-парку й на світанні. Я вимок до рубця і зовсім не спав уже двадцять чотири години, це так; але, граючи далі роль хлопця без пенні за душею і без роботи, я мусив спершу десь розжитися сніданком, а відтак піти шукати роботу.
Вночі я чув про одне місце за Темзою, на саррейському боці, де щонеділі вранці Армія спасіння роздає сніданки невмитим. (А ті, хто «носить прапор» через ніч, вранці таки невмиті, хіба що піде дощ). «Оце, — подумав я, — саме те, що треба: вранці поснідав, а потім цілий день вільний, шукай собі роботи».
Світ це був не близький. Я проволочив свої змучені ноги по Сент-Джеймс-стріт, по Пел-Мел, через Трафальгарський майдан на Стренд. Далі перейшов по мосту Ватерлоо на саррейський бік, перетнув Блекфраєрз-род, вийшов біля Саррейського театру і ще до сьомої години був біля казарми Армії спасіння. Це й була «дармівщина», себто місце, де можна безкоштовно дістати їжу.
Тут товклася строката юрба пригнічених сіром, що провели минулу ніч під дощем. Які неймовірні злидні, і скільки їх! Старі й молоді чоловіки якої тільки хочеш масті, і хлопці теж якої тільки хочеш масті. Одні куняли навстоячки; з десятеро попростягалися на кам"яних приступках у найнеприродніших позах, і кожне міцно спало, а крізь пороздирані лахи червонаво світилося голе тіло. Обабіч вулиці на квартал перед казармою і квартал за нею не було таких дверей, під якими на східцях не сиділо б двоє або троє, і всі спали, посхилявши голови на коліна. А не слід забувати, що в Англії не скрутні тепер часи. Справи йдуть досить-таки звичайно, ні краще, ні гірше, ніж коли-інде.
І тут з"явився полісмен.
— Забирайтесь відси, паршива свиното! Гей, ви! Ану, геть! — І він гнав їх, мов ті свині, від дверей і розвіював під чотири саррейські вітри. Натрапивши на тих, що куняли на приступках, він аж отетерів. — Ганьба! — вигукнув він. — Яка ганьба! І це в неділю врапці! Оце так картина! Гей, ви! Геть відси, стервото занудлива!
Воно й справді, картина була гидомирна. Мені самому гидко було дивитись. І не хотів би я, щоб моя донька опоганила коли свої очі таким видовищем чи бодай наблизилась до того місця хоч на півмилі; але… так воно було, тим і здобрійте, бо поза тим «але» тут більш нема що сказати.
Полісмен пішов собі далі, а ми знову обсіли приступки під дверима, мов ті мухи глечик з медом. Бо чи ж не чекала нас така чудовна річ, як сніданок? Коли б тут навіть роздавали банкноти на мільйон доларів, то й тоді ми б не липли до цього місця так настирливо й відчайдушно. Дехто вже позасинав, як прийшов назад той самий полісмен, і ми сипонули хто куди лиш для того, щоб знов повернутися, тільки небезпека проминула.
О пів на восьму відчинились невеликі двері, і солдат Армії спасіння вистромив голову.