Я завів розмову із своїм сусідою. Йому п"ятдесят чотири роки і, доки мався на силі, він був докером. Тепер йому лише вряди-годи щастить дістати роботу, хіба як е велика потреба в робочій силі, бо в часи застою воліють молодих та дужчих. А тепер ось уже тиждень він тиняється від лавки до лавки по набережжю; але на той тиждень шанси кращі, і йому, може, перепаде робота на кілька днів, отже, й постіль у якій нічліжці. Все життя він провів у Лондоні, ото тільки що з 1878-го п"ять років прослужив за кордоном, в Індії.
Авжеж, він охоче щось би з"їв; та й дівчина теж. Таким, як вони, тепера особливо сутужно, хоч, правда, поки поліцаї мають клопотів по вуха, то бідацтво може собі трохи більше поспати. Я розбудив ту дівчину, чи радше, жінку, бо їй було «двадцять а вісім, сер», і ми рушили до кав"ярні.
— Скільки-то праці почіпляти ці вогні, — сказав чоловік, дивлячись на розкішно ілюміновану будівлю. Робота — в цьому полягав увесь сенс його існування. Все своє життя він працював, і зовнішній світ, як і себе самого, він міг оцінювати тільки з погляду виконаної праці.
— Коронація — то воно трохи й добре, — вів він далі. — Дають людям роботу.
— Але ж у вас у животі однак порожньо, — зауважив я.
— То так, — погодився він. — Я пробував, та не поталанило. Вік мені на заваді. А ти на якій роботі? Морячок, еге? Я "дразу по одежі взнав.
— А я знаю, хто ви, — втрутилася дівчина, — ейталієць.
— Та ні ж бо, — гаряче заперечив чоловік, — Він янкі, от він хто. Я знаю.
— Господи боже, ви тільки гляньте! — вигукнула вона, коли ми вибилися на Стренд, що задихався від горлатого й підпилого святкового натовпу. Чоловіки ревли, а дівчата виводили пронизливими похриплими голосами:
— Ну й замурзалась я за таким життям, — сказала жінка, вже сидячи в кав"ярні й витираючи з кутиків очей бруд і дрімоту. — А надивилась я сьогодні всього, так цікаво, тільки якось журно одній. А герцогині і всі леді в таких ладних білих платтях. Та й гарні, такі ж гарні!
— Я ірландка, — відповіла вона на моє питання. — Звуся Айторн.
— Як? — перепитав я.
— Айторн, сер; Айторн.
— А як по буквах?
— Га-а-йо-те-о-ер-ен, Айторн.
— О, — сказав я, — то ви ірландка-кокні.
— Еге ж, сер, в Лондоні й народжена.
Вона мирно жила вдома, поки батько не загинув від нещасливого випадку, лишивши її напризволяще. Один брат її у війську, другий утримує за двадцять шилінгів на тиждень (та й то не завше) жінку й восьмеро дітей і нічим не може їй допомогти. З Лондона вона виїздила раз у житті, за дванадцять миль десь до Ессексу; збирала там три тижні фрукти.
— І вернулась відти смаглява, наче ягідка. Не повірите, але бігме, що правда.
Востаннє вона працювала в одній кав"ярні, від сьомої ранку до одинадцятої ночі, за що діставала п"ять шилінгів на тиждень при хазяйських харчах. Потім занедужала, а відколи вийшла з лікарні, не може знайти ніякої роботи. Вона ще чується досить слаба, а тут іще дві ночі просто неба…