— Еге! Все перечитав, до останнього рядка. Навіть оголошення.
— То розкажіть, будь ласка! — попросила Фрона. — Чи…
— Стривайте, міс Фроно. Я розповім усе по черзі. Заплатив я за газету п"ятдесят доларів. Чоловіка, що мав цю газету, я перестрів дорогою на Клондайк і зараз же перекупив її. Той дурень міг би взяти за неї й сотню, коли б був дійшов до міста.
— Та про що ж там пишуть?
— Я ж вам кажу, що за газету дав п"ятдесят доларів. Це єдина газета, що сюди дійшла. Всіх нетерплячка бере, хочуть почути про новини. Тому я й запросив сьогодні на вечір кілька осіб. Ваша вітальня, міс Фроно, це єдине відповідне місце. Тут можуть вони читати вголос, один по одному, досхочу. Звичайно, коли ви дозволите скористатися помешканням.
— Та будь ласка! Я дуже рада. І це дуже гарно з вашого…
Він відмахнувся від її компліменту.
— Я так і думав. Отже, ви кажете, що я вклепався з цукром. Але слухайте: кожна особа, чи чоловік, чи жінка, коли захоче хоч оком скинути на мою газету, повинна дати мені за це п"ять чашок цукру. Зрозуміли? П"ять великих чашок білого, коричневого чи кускового, мені байдуже. Всі вони напишуть мені зобов"язання, а завтра я пошлю хлопчика по цукор.
Фрона зчудувалася одразу, а тоді голосно засміялась.
— Оце так утяли! Гаразд, я дам вам приміщення, оскільки це оживить плітки. То сьогодні ввечері? Напевне?
— Напевне! А ви натомісць одержите безплатне запрошення.
— Батько нехай теж дає п"ять чашок. Ви, Дейве, повинні наполягти на цьому.
Дейв їй притакнув очима.
— Ладен битися об заклад, що примушу його заплатити.
— Я теж постараюся, щоб він пройшов за колісницею Дейва Гарнея.
— Себто за візком цукру, — поправив Дейв. — А взавтра ввечері я візьму газету до «Опери». Вона вже буде не така свіжа, тому й ціна їй буде дешевша. Гадаю, що досить буде одної чашки. — Він випростався й чваньковито хруснув пальцями. — Я вже вийшов із простаків, і хоч би й як хто затявся, мене не ошукати ні на цукрові, ні на чому іншому!
РОЗДІЛ XI
Ванс Корліс стояв у кутку, спершися на рояль, заглиблений у розмову з полковником Трезвеєм. Полковник, енергійний, стрункий і жилавий, незважаючи на сивину й шістдесят років, не показував більше як на тридцять. Цей досвідчений гірничий інженер, один з найкращих знавців своєї справи, був тут за представника капіталу американського, так само як Корліс — британського. Познайомившись, вони одразу потоваришували, чому сприяла й спільність інтересів. І була то надзвичайно вдатна спілка, бо вдвох вони заправляли величезними капіталами, що вклали їх обидві нації заради використання природних багатств цієї полярної країни.
В перелюдненій кімнаті хмарою стояв дим. Десь із сотня чоловік, всі у хутрах, в теплій шерстяній одежі, підпирали стіни, поглядаючи один на одного. Загальна розмова порушувала дещо цю мальовничу картину, надаючи їй характеру товариської вечірки. Кімната, попри свою екзотичність, скидалася радше на їдальню, що в ній після денної праці зібралася вся родина. Гасові лампи та лойові свічки ледве блимали серед густого диму, у великих печах весело палахкотіли дрова, займаючись то темно-червоним, то білуватим полум"ям.
Музика грала вальс, і кілька пар під ці звуки ритмічно рухалися по кімнаті. Тут не було ні накрохмалених сорочок, ні фраків; чоловіки навіть не поскидали вовчих та бобрових шапок зі спущеними навушниками, що підстрибували на всі боки; на ногах вони мали оленячі мокасини або моржеві муклуки. Деякі жінки теж були в мокасинах, але більшість танцювала в легких шовкових і атласних пантофлях. Крізь прочинені навстіж двері видніла друга, ще більш перелюднена кімната. Коли музика затихала, чути було, як там бахкали корки, дзвеніли склянки, а в тон їм без угаву ляскали фішки й постукувала кулька рулетки.