Коли нарешті він витлумився з бойовиська й доліз до прилавка, уся його огида до бійки де й ділася. Вія зрозумів, що він такий самий, як і всі, що, злякавшись за частину свого тіла, він забув про всі здобутки двадцятилітнього культурного життя. Якщо грати так, не ставлячи нічого, то це зовсім не цікаво. Корліс зрозумів тепер, що є різниця між тим, коли кровообіг посилюється в спортивних забавах та коли розпалюється кров у бійці, коли м"язи сплітаються з м"язами, тіло з тілом, коли ставиться на кін життя!
Він звівся на ноги, придержуючись за прилавок, і помітив чоловіка в білячій парці, який, схопивши поставця, хотів кинути ним у Трезвея, що був од них на відстані кількох ступнів. Корлісова рука, що звикла до пробірок та акварельних фарб, зненацька стислася в кулак, і він наодліт зацідив у підборіддя чоловікові в парці. Той випустив з рук поставця й упав долі. Корлісові зразу стало ніяково, але потім він зрозумів, що вдарив людину — вперше в житті — зовсім несвідомо, і відчув якусь своєрідну насолоду.
Полковник Трезвей подякував йому поглядом і крикнув:
— Відійдіть набік! Пробивайтеся до дверей, Корлісе, до дверей!
Поки добилися до дверей, поки вдалося відчинити їх, виникла ще одна сутичка. Одначе полковник, вживши своєї зброї — стілець-триніжку, достеменно розпорошив ворогів, і цілий натовп викотився з «Опери» на вулицю. Гнів разом ущух, як це звичайно буває в таких випадках, — всі розійшлися хто куди. Двоє полісменів повернулись до бару, щоб остаточно відновити порядок, за ними вернулися й інші з їхнього табору. А Корліс і полковник, чоловік у вовчій шапці та Дел Бішоп пішли вгору вулицею.
— Чорти б його батькові! — вигукнув полковник Трезвей. — Ось тобі й шістдесят років, ось тобі й холодна кров! Та я неначе на двадцять років помолодшав! Корлісе, вашу руку! Поздоровляю вас від щирого серця. Правду кажучи, я ніяк не думав, що ви до цього здатні. Ви здивували мене, сер, дуже здивували!
— Я й сам собі дивуюся, — відказав Корліс. Наступила реакція, й він почував себе хворим і нездужалим. — Ви теж мене здивували. Ви так хвацько розмахували стільцем…
— Ага! Я теж думаю, що звивався незгірше. Ви бачили? Гляньте! — Він підняв угору свою зброю, що й досі стискав у руках, і голосно засміявся.
— Кому маю дякувати, добродії?
Вони зупинилися на розі вулиці, і чоловік, визволений з біди, простяг до них руку.
— Моє ім"я Сент-Вінсент, — сказав він, — і…
— Як ваше ім"я? — зацікавившись раптом, перепитав Бішоп.
— Сент-Вінсент, Грегорі Сент-Вінсент…
Кулак Дела Бішопа майнув у повітрі, і Сент-Вінсент важко плюхнув у сніг. Полковник інстинктивно замірився стільцем, а потім, отямившись, допоміг Корлісові придержати копача.
— Чи ви збожеволіли? — здивувався Корліс.
— Паскудник! Шкода, що мало йому перепало! — відказав той. — Ну, так уже й буде. Пустіть мене. Я більше його не чіпатиму. Пустіть. Я піду додому. На добраніч.
Коли вони допомагали Сент-Вінсентові підвестися з снігу, Корліс ладен був навіть побожитися, що полковник посміхається. Та так воно й було — Трезвей сам потім признався: «Така дивна пригода, і так несподівано!» І він, щоб загладити свою нетактовність, пішов провести Сент-Вінсента додому.
— За що ви його вдарили? — вчетверте даремно допитувався Корліс у Бішопа, коли вони прийшли до себе в хатину.
— Стервучий паскудник! — гримнув той, натягаючи на себе укривало. — І навіщо ви мене придержали? Ще не так треба було йому дати!
РОЗДІЛ XII