— Слухай-но, давай зірвемось відси, — сказав я одному з своїх напарників, показуючи на відкриті ворота, де в"їхав віз по трупи.
— І залетимо на два тижні в буцигарню?
— Та ні, залетимо подалі куди-небудь!
— Е, я сюди прийшов віддихнути, — байдужно промовив він, — Ще ніч покимарити по-людському мені не завадить.
Решта була тої ж думки, і мені довелося «зірватись» самому.
— Більш тобі тут нічліг не світить, — застерегли вони мене.
— За це не бійтеся! — відказав я з незрозумілим для них запалом. Тоді війнувся через ворота, ноги на плечі — і ходу вулицею.
Я поспішив просто до себе в кімнату, переодягся і менш, як за півгодини, вже випарював у турецькій лазні мікроби та всяку іншу погань із своєї шкіри і шкодував, що не здатний витримати температуру у всі триста двадцять градусів.
Розділ X
«ПРАПОРОНОСЦІ»
«Носити прапор» означає никати всю ніч вулицями, і ось я, піднявши цього уявного прапора, вирушив на розвідини. Чоловіки й жінки цілу ніч снують усіма вулицями цього великого міста, але я вибрав Вест-Енд, у районі Лестерської площі, і став походжати від набережної Темзи до Гайд-парку.
Коли в театрах скінчилися вистави, періщив дощ, і для пишно вирядженої публіки, що висипала з театральних під"їздів, забракло кебів. На вулицях екіпажів було повно, та здебільшого вже зайняті. І тут я побачив відчайні спроби обідраних чоловіків і хлопців заробити собі на нічліг, роздобувши екіпаж для заможних леді й джентльменів. Слово «відчайні» я вживаю цілком свідомо, бо ці безпритульні бідолахи ризикували вимокнути до кісток, сподіваючись заробити на постіль; і більшість із них, як я зауважив, таки вимокла, при тім нічого й не заробивши. Ну, а ходити в негоду нічними вулицями в мокрому одязі та ще й надголодь, тиждень, а то й місяць, не куштувавши м"яса, — це вже на межі людської витривалості. Ситий і добре зодягнений я одного разу подорожував був цілий день, коли спиртовий термометр показував сімдесят чотири нижче нуля — тобто сто шість градусів морозу (це на Клондайку); і хоч мені й довелося сутужно, але то була просто абищиця супроти страждань тих мучеників голоду й холоду, що цілу ніч мусять «носити прапора» у благенькій та наскрізь промоклій одежині.
Коли театральна публіка роз"їхалася по домівках, на вулицях зробилось дуже тихо й безлюдно. Тільки всюдисущі полісмени блимали своїми потайними ліхтариками в під"їзди та завулки, та безпричальні чоловіки, жінки й дітлахи ховалися від дощу і вітру під захисток будинків. На Пікаділлі, одначе, було не так, щоб зовсім порожньо. Тут тротуари звеселяли гарно вбрані жінки без кавалерів, і більший, ніж деінде, рух та пожвавлення саме й викликалися процесом шукання супутника. Та близько третьої останні з тих жінок пощезали і тоді вже зовсім затихло.
О пів на другу злива ущухла, і дощ набігав тільки вряди-годи. Безпричальники повилазили з-під захисту будинків і посунули на всі боки, щоб розігнати кров та зігрітись.
Одну стару жінку я помітив ще звечора, як вона стояла на Пікаділлі недалеко від Лестерської площі. Мала вона так років п"ятдесят-шістдесят, але вже була цілковита руїна, їй, здавалось, бракувало й глузду, і сил, щоб сховатися від дощу, або хоч іти, і від часу до часу вона отупіло застигала на місці, — чи не поринаючи в спогади про минулі дні, коли була ще молода і в жилах її текла гаряча кров. Та нагоди такі випадали не часто. Її проганяв кожен полісмен, і пересічно доводилось підганяти її разів шість, аж поки вона передибувала на дільницю іншого полісмена. Близько третьої години вона добрела вже до Сент-Джеймс-стрітг а коли пробило четверту, я побачив, що вона міцно спала, притулившись до залізної огорожі Грін-парку. Тут знову пороснула злива, і вона мала, звісно, вимокнути, як хлющ.
Тепер, сказав я сам до себе о першій ночі, уяви, що ти бідний хлопчина, і опинився ти в Лондоні-місті без пенні за душею і що завтра ти муситимеш шукати роботи. Ти, отже, повинен трохи поспати, щоб мати силу на ті пошуки і на саму роботу, в разі її знайдеш.
1 от я сідаю на кам"яних приступках якогось будинку. За п"ять хвилин, бачу, на мене дивиться полісмен. Очі в мене широко розплющені, так що він тільки щось буркнув і пішов далі. За десять хвилин голова моя опустилась на коліна, я вже дрімав, і той самий полісмен брутально звелів мені: «Ану ти, забирайся!»
Я забрався. І, як і та стара жінка, забирався ще не раз; бо тільки я де задрімаю, як полісмен уже тут наче вродився і жене мене далі. Невдовзі, облишивши надію поспати, я зійшовся з одним молодим лондонцем, котрий побував у колоніях і шкодував, що вернувся звідти. Раптом я помітив відкритий під"їзд, що вів до будинку й губився в темряві. Вхід перекривала низька залізна брама.
— Слухай, — сказав я, — ану перелізьмо, бодай виспимось досхочу!
— Що? — відсахнувся він. — Схотів на три місяці засісти? Знайшов дурня!