— Нічого так захаращать дорогу, — сказав він. — Ті, що в которих талони, можуть заходити, а ті, що в которих нема, так їм до дев"яти не можна.
О, той сніданок! А до дев"ятої ще півтори години! Тим, хто мав талони, всі страшенно заздрили. Їм дозволили увійти всередину, помитись, посідати й відпочивати до сніданку, а ми поки що чекали того самого сніданку на вулиці. Талони роздавано минулого вечора на вулицях та набережній, отже, дісталися вони кому трапилось, а не за які заслуги.
О пів на дев"яту впустили ще одну партію власників талонів, а о дев"ятій невеликі ворітця відчинилися і для нас. Ми сяк-так прочавилися крізь них і опинились у дворі, набившися, мов оселедці в бочці. Не раз, волоцюгою бувши, доводилось мені в своїй рідній Янкіландії тяжко добувати собі сніданок, але жоден сніданок не добував я так гірко, як цей. Понад дві години чекав я на вулиці і ще понад годину — здавлений у цьому дворі. Цілу ніч я нічого не їв, охляв і підупав на силі, а тут ще сморід замащеного одягу й немитих людських тіл, розіпрілих від неймовірної тисняви, мало нутрощі мені не вивертав. Ми були там так щільно напаковані, що дехто, скориставши з нагоди, міцно заснув навстоячки.
Про Армію спасіння в цілому я не збираюсь говорити, і мої критичні уваги стосуються виключно того відділку Армії спасіння, що функціонує на Блекфраєрз-род поблизу Саррейського театру. Так от, перш за все: примушувати людей, що цілу ніч провели на ногах, ще отак вистоювати годинами — і жорстоко, і безцільно. Ми були кволі, зголоднілі, виснажені нічними поневіряннями та безсонням, і однак стояли там, і стояли, і стояли без пуття та без знаття.
Чималенько було в цьому натовпі моряків. Здавалося, що кожен четвертий тут шукає судна, і серед них принаймні десятеро виявились американськими матросами. Всі вони розповідали таку саму історію — чому вони опинилися «на мілкому», і, наскільки я знаюся на моряцтві, ця історія звучала правдиво. Англійські судна набирають матросів на весь рейс, тобто в обидва кінці, що триває часом аж три роки. Це означає, що матроси не можуть звільнитись і одержати розрахунок аж до повороту в свій порт, тобто в Англію. Платять матросам мало, годують кепсько, а поводяться з ними ще гірш. Дуже часто капітани просто змушують їх утекти з судна, чи то в Новому Світі, чи в колоніях, залишаючи кругленьку суму — свою платню — як чистий прибуток для капітана або власника, або їх обох. Та чи то з цих причин тільки, чи ще з яких, але факт, що таких дезертирів чимало. Тоді для повороту додому судно наймає, хто підвернеться. Цих уже наймають за трохи вищу, ніж в Англії, платню, як до країни, — з умовою звільнити по приході в англійський порт. Звісна річ, було б украй невигідно наймати їх надовше, коли в Англії платня матросові така низька, і моряків на мілкому завжди, як собак. Отже, зовсім не дивина була присутність американських моряків у казармі Армії спасіння. Щоб вирватися з однієї глушини, де вони сиділи на мілкому, вони припливли до Англії і застряли тут у найглухішій глушині, що тільки є на світі.
Всього американців у тому тлумі було десятків зо два, бо, крім моряків, я надибав і «щирих бурлак», людей, що їм за брата «вітер — волоцюга на весь світ»[34]. Всі вони трималися бадьоро, не занепадаючи духом; це головна й стала риса їхнього характеру. До того ж, кленучи цю країну, вони загинали страшенно заковиристі метафори, що надзвичайно приємно виділялися на тлі невигадливої одноманітної лайки кокні, яку я мусив слухати цілий місяць. Кокні знає одним-одну лайку, притім дуже сороміцьку. Зовсім не та лайка в нас на Заході: вона яскрава і розмаїта, в ній більше блюзнірства, ніж непристойності. А зрештою, оскільки люди все одно лаятимуться, я волію блюзнірство, аніж непристойність. У блюзнірстві є бодай якесь зухвальство, відвага, виклик, а це краще, ніж просто бруд.
Був там один американський «щирий бурлака», що особливо припав мені до серця. Я його вперше запримітив ще на вулиці, як він спав під дверима, схиливши голову на коліна: капелюх у нього на голові був явно з того боку Атлантики. Коли полісмен гнав його, він підвівся спроквола, без поспіху, позирнув на полісмена, позіхнув, потягся, ще раз позирнув на нього з таким виглядом, ніби ще не надумався, чи його йти, чи ні, а потім почвалав собі ваги-пере-ваги хідником. Коли я спершу був певен тільки щодо капелюха, то тепер в мене не лишилося сумнівів і щодо власника.
У натовпі за ворітьми я опинився поруч з ним, і ми розбалакались. Його носило по Іспанії, Італії, Швейцарії, Франції, і він вчинив майже фантастичний подвиг: проїхав зайцем триста миль по французькій залізниці, не давшися спіймати. Де я приткнувся? — поспитав він. — І як мені вдається «кимарити»? Чи я вже тут оговтався? Він потихеньку перебивається, дарма що на селі «вовком дивляться», а в містах і зовсім «труба». Тільки де «покалатаєш» (пожебраєш), а тебе вже й «лободають». Та він не здається. Он скоро приїде цирк Бефало Біла[35], то тоді вже чоловік, здатний правити вісімкою коней, певно, що не зостанеться без роботи. Ці тутешні вахлаки не тямлять правити кіньми, хіба що парою. Чом би й мені не покрутитись тут, заким приїде Бефало Біл? Він певен, що я зміг би туди якось увіпхатися.
Отже, як не кинь, а кров не вода. Ми були земляки й чужинці в чужім краю. Я одразу розчулився, як лишень уздрів його старий витертий капелюх, а він турботливо заклопотався моїм добробутом, наче рідний брат. Ми обмінялися всілякими корисними відомостями щодо цієї країни та звичаїв її людності, способів добувати їжу та притулок і так далі і попрощалися із щирим смутком.
Я завважив, що в цій юрбі люди все якісь недоростки. Хоч у мене зріст лише середній, я був на голову вищий майже за всіх їх. Всі аборигени були присадкуваті, так само, як і чужоземні матроси. Лиш п"ятьох чи шістьох у натовпі можна було назвати досить високими, і то все скандінави та американці. Однак найвищий з-поміж усіх становив виняток: він був англієць, хоч не лондонець.
— Кандидат до лейб-гвардії, — зачепив я його.
— Вгадав, чоловіче, — була його відповідь. — Я в ній своє послужив, та коли й далі так ітиме, то не йнакше, як знов там буду невдовзі.
З годину ми вистояли в тому переповненому дворі тихо. Потім люд занепокоївся. Хтось почав штовхатись, хтось пхатись наперед, почувся глухий гомін. А втім, нічого брутального чи грубого не було, просто це неспокій стомлених і голодних людей. На метушню вийшов ад"ютант Армії спасіння. Мені він не сподобався. Очі в нього були недобрі. Не мав він нічого від смиренного галілеянина, зате багато від того центуріона[36], що казав: «Бо я наділений владою і маю солдатів під собою; і скажу цьому «гряди» — і" гряде; а тому «прийди» — і приходить, а служникові 1 «вчини так» — і так вчинить».
Саме з таким виглядом він визвірився на нас, і ті, що стояли найближче, принишкли. Тоді він підніс свій голос:
— Зараз же замовкніть, а ні, то я виставлю вас за ворота і ніхто не одержить сніданку.
Я не годен передати на папері, як нестерпно зухвало було це сказано. Здавалося, що він аж упивається своєю владою, тим, що може заявити півтисячі обшарпаних бідолах: «Ви будете їсти або залишитеся голодні, як моя воля».
Позбавити нас сніданку після того, як ми вистояли стільки годин! Це була жахлива погроза, і жалюгідна, рабськи догідлива тиша, що запала ту ж мить, засвідчила всю її жахливість. І це була підла погроза. Ми не могли боронитись, бо зголодніли; і так воно й ведеться на цім світі, що хто кого годує, той тому й пан. А центуріонові — ад"ютантові себто — ще було мало. В мертвій тиші він знову підніс голос і повторив свою погрозу, та ще й посилив її.
Нарешті, нам дозволили увійти до трапезної, де ми знайшли «талонників», умитих, але ще не годованих. Всього нас десь близько семи сотень тут засіло, але не за страви, а слухати проповіді, псалми та молитви. З цього всього я виніс переконання, що Тантал страждає в багатьох втіленнях і по цей бік пекла. Ад"ютант казав казань, але я на неї не зважав, більше поринувши у споглядання цих масових злиднів довкола. А говорилося приблизно таке: «Вас чекає на тім світі раювання. Хоч як ви не голодували і не страждали тут, але на тім світі будете раювати, тобто в разі ви сповнятимете, що вам велять». І так далі і так далі. Дотепна, як на мене, пропаганда, проте марна з двох причин. По-перше, люди, що до них її звернено, були позбавлені уяви матеріалісти, не свідомі існування Потойбічного, люди, що надто вже звикли до земного пекла, аби боятися пекла прийдешнього. А по-друге, стомлені й виснажені безсонням і недогодами цілої ночі, змучені довгою чеканиною навстоячки, охлялі з голоду, вони жадали не спасіння, а їдла. «Ловцям душ» (як звуть бурлаки релігійних проповідників) слід було б трохи постудіювати фізіологічні підстави психології, якщо вони хочуть зробити свої зусилля ефективнішими.
Та на все свій час, і ось об одинадцятій годині прибув сніданок. Прибув він не на тарілках, а в паперових пакетиках. Я не одержав, щоб наїстися досхочу, і я певен, що досхочу не наївся там ніхто, ніхто навіть наполовину не вдовольнив потреби в їжі. Частину свого хліба я віддав «щирому бурлаці», що чекав на Бефало Біла, але він як був, так і лишився голодний. Отже, таке було на сніданок: дві скибки хліба, ще кусничок хліба з родзинками — це звалося «кексом», — лусточка сиру і кухоль «бурди», тобто ріденького чаю. Декотрі з цих людей чекали сніданку від п"ятої рано, решта прождали принаймні чотири години; і до всього того нас ще ганяли, як свиней, натовкли в дворі, мов оселедців, поводилися з нами, як із собаками, млоїли нас проповідями, псалмами і молитвами за наші душі. Але ж ні, ще їм мало!
Не встиг закінчитися сніданок (а з"їсти його забирало не більше часу, ніж описати), як зморені голови почали хилитись на груди, і хвилин за п"ять половина нас міцпо спала. Не видно було ніяких ознак, щоб нас думали випустити, зате були непомильні ознаки підготовки до молитовного зібрання. Я поглянув на невеликий настінний годинник. За двадцять п"ять дванадцята. «Ого, — подумав я, — час летить, а мені ще ж роботу шукати».