Твори у дванадцяти томах. Том другий

22
18
20
22
24
26
28
30

— Слухайте, Мелтоне! — Джекоб Беле замовк і обтрусив попіл з сигари. — Чого ви ось зараз хочете? Що ви хочете одержати?

— Тисячу фунтів продуктів.

— На власну потребу?

Мелтон, король золотих копалень на Бонанзі, хитнув головою.

— Так я і думав. — Зморшки на чолі Джекоба Велса проступили виразніше. — Ви дбаєте лише про власний шлунок. А я дбаю про двадцять тисяч шлунків.

— Одначе, вчора ви видали Тімові Макреді тисячу фунтів!

— Тільки сьогодні постановлено скоротити видачу.

— Чому ж це якраз мені доводиться першому одержувати за новим розпорядком?

— А чого ви не прийшли вчора, а Тім Макреді не сьогодні?

Мелтон не знайшовся, що сказати, і Джекоб Велс сам відповів на своє запитання, знизавши плечима.

— Такі-то справи, Мелтоне. Винятку ні для кого не буде. Коли ви колотимете мені очі Макреді, я всю вину складатиму на вас, бо чом ви вчора не прийшли? Та тут ніхто не винен. Краще складім це все на провидіння. Ви вже пережили голод на Сороковій Милі. Ви людина білої раси. Те, що ви власник Бонанзи, чи частини Бонанзи, не дає вам права одержати ні на один фунт більше, ніж має одержати найдавніший бідний старожитець чи навіть немовля, що тільки народилось. Повірте мені, доки я матиму хоч фунт продуктів, ви не помрете з голоду. Опануйте себе. Дайте руку. Усміхніться та примиріться з тим, що сталося.

Все ще сердитий, але значно пом"якшавши, золотий король стис Велсові руку й вибіг з кімнати. Ще й двері за ним не зачинилися, як у кімнату незграбною ходою увійшов янкі. Ногою, взутою в мокасин, він присунув собі стільця й сів.

— Слухайте, — почав він таємниче, — люди, здається мені, починають хвилюватись із приводу того, що обмежено видачу продуктів.

— Гелло, Дейве, це ви?

— Та хто ж іще? От я й кажу — звідсіля тікатимуть хто куди, як тільки замерзне річка.

— Ви так гадаєте?

— Ага.

— Дуже радий таке почути. Це якраз те, чого мені потрібно. І ви рушите за всіма?

— І не подумаю, — Дейв Гарней чванькувато підвів голову. — Вчора я відіслав свою поклажу до копалень. Вважаю, що зробив це своєчасно. Тільки ось що… З цукром у мене не гаразд. Він був у мене на задніх санках, і якраз на тому місці, де дорога повертає від Клондайку на Бонанзу, санки провалились під кригу. Більше я їх і не бачив. Розумієте, задні санки, а на них був увесь мій цукор! От я й надумався зайти до вас сьогодні, позичити фунтів сто. Чи білий, чи темний — мені байдуже.

Джекоб Велс похитав головою й посміхнувся. Дейв Гарней присунувся ближче.