— Я мало знаю про тих ваших слов"ян, — висловив свою думку капітан. — Знаю тільки, що вони дужі люди, добрі робітники. Але я переконаний, що біла раса — це перша в світі раса в усьому. Взяти хоч би індіянина. Біла людина переважить його в усьому — і роботи більше зробить, і винесе більше за нього, і риби наловить більше, і виполює так само більше. З найдавніших переказів індіян Аляски видно, що вони споконвіку переносили вантажі на собі. І от, коли шукачам золота довелося теж у такий спосіб транспортувати свої речі, вони вивчили, як це робиться, і почали переносити далеко важчі клунки і на дальшу відстань, ніж індіяни. Та ось торік у травні, в день народження королеви, ми влаштували на річці змагання на каное — з одним, двома, трьома, чотирма й п"ятьма гребцями. І що ж? Ми скрізь переважили індіян, хоч вони родяться з веслом у руці, тоді як більшість із нас бачить каное, вже літ дійшовши.
— Чому ж це так? — запитав Корліс.
— Я не знаю чому. Знаю тільки, що воно так. Я констатую факт. Я знаю, що ми вміємо те, чого вони не вміють; а що вони вміють зробити, то й ми те вміємо, і краще за них.
Фрона переможно кивнула Корлісові.
— Визнайте, що наше зверху, й ходім обідати! Ну, хоч на цей раз вас перемогли. Конкретні факти з греблею та вантажем мають більшу вагу, ніж ваші теорії, далебі! Час покаже? Та хоч би й ціла вічність! Ну, ходім обідати! Почуємо, що з цього приводу скаже мій батько. Та й містер Келар. Симпозіум на тему верховенства англосаксів!
Мороз і млявість не можуть існувати поруч. Холодне, а не тепле підсоння збуджує в людях сміливість, завзяття, енергію. Отже, не дивно, що дружба, яка виникла між Фроною та Корлісом, і не могла бути оспала. Вони раз у раз бачилися в господі Джекоба Велса, і скрізь ходили вдвох. Вони одне одному припали до вподоби, і радо зустрічалися, дарма що змагалися часто, мавши різні погляди. Фроні подобався Корліс, як справжній представник чоловічої статі. Фрона ніяк не могла собі уявити, щоб вона будь-коли зійшлася з чоловіком, хоч і як розвиненим інтелектуально, але котрий не мав би фізичної мужності. Вона відчувала насолоду, коли бачила дужих чоловіків — представників її раси, чоловіків з гарно збудованим тілом, опуклими м"язами, що свідчили про вміння працювати й боротися. Тільки той, на її думку, був правдивий чоловік, хто здатний до боротьби. Вона вірила в природний і статевий добір і була переконана, що коли людина, завдяки цьому доборові, має силу та здібності, то вона повинна використовувати їх, і це буде їй тільки на добро. Те ж саме й з інстинктом. Коли вона відчуває потяг до якої людини чи до якої речі, значить, це добре і це їй тільки на користь. Коли вона втішається, побачивши гарне тіло та міцні м"язи, то чом же їй критися? Чому їй не любити тіло й соромитись цієї любові? Історія її раси, та й усіх рас взагалі, підтверджувала правильність її поглядів. В усі часи кволі й розніжені зникали з життєвої арени. Тільки дужий панує на землі. Вона сама — нащадок дужих, і вона твердо постановила, що її обранцем буде тільки дужий.
Одначе Фрона зовсім не була байдужа і до інтелекту. Вона тільки вимагала, щоб дух людини був так само дужий. Ніяких зупинок і вагань, ніякого вичікування, ніяких дитячих скарг! Розум і душа повинні бути так само швидкі, впевнені й дужі, як і тіло. Людський дух повинен не тільки мріяти. Він, як і тіло, повинен працювати й боротись. У нього повинні бути дні праці, так само, як і дні відпочинку. Фрона могла б зрозуміти чоловіка з недужим тілом, але з великою душею. Могла б навіть полюбити його. Та ця любов була б набагато більша, якби той чоловік мав дуже тіло. Вона була певна своєї правоти, бо віддавала належне й тілу, і духові, але вона мала також свій ідеал і ставила його над усе. Вона вимагала, щоб тіло й дух перебували в постійній гармонії. Високий розум і нетравний шлунок — це було б щось жахливе. Сильний тілом дикун і кволий поет! Перший вабив би її своїми м"язами, а другий натхненними піснями. Але найкраще — якби одна людина містила в собі те й те.
Тепер про Ванса Корліса. По-перше, і це дуже важливо, між ними обома існував фізичний потяг, коли навіть дотик руки одного був насолодою для другого. Якщо душі пориваються одна до одної, але тіло не виносить дотику другого, тоді щастя споруджено на піску, і вся будова хистка й недовговічна. По-друге, Корліс мав не просто сильне, але витончено збудоване тіло; не було в ньому нічого брутального, тваринного. Його м"язи були гармонійно розвинені, а краса форм тіла саме від цієї гармонійності й залежить. Велетень не завжди має довершені форми — розмір м"язів зовсім не те, що гармонійність їх. Ванс Корліс, крім того, — що не менш важить, — не застиг і не занепав інтелектуально. У нього був, як їй здавалося, свіжий, здоровий, допитливий розум; ширяючи думкою над землею, він, одначе, не зневажав землі. Такі враження виникли в неї, звісна річ, напівсвідомо. Породило їх почуття, а не думка.
Вони вічно сперечались, навіть сварилися, а проте, десь глибоко, на самому дні їхніх істот, крилася якась спільність, їй подобалось, що його ясний, логічний розум водночас не позбавлений гумору. Серйозність і жартівливість жили в ньому в цілковитій згоді. Їй подобалась його ввічливість, проста, природна, а не вдавана. Подобалась його чуйність, коли ото в Щасливому таборі він пропонував їй індіянина-провідника та гроші на дорогу до Сполучених Штатів. Він умів не тільки розмовляти, вмів і працювати, їй подобалось, як він дивився на світ, подобалося, що він не був обмежений, хоч не завжди вмів це висловити, і вона мусила тільки здогадуватись про цю його рису. Подобався їй його розум; дещо академічний, забарвлений новочасною схоластикою, він, одначе, ставив Корліса поруч з людьми високого інтелекту. Корліс умів відрізняти почуття й душевне переживання від розумових порухів, тим-то висновки його були все правильні, бо він спирався на факти. Але в цьому пункті Фрона вбачала якраз помилковість його поглядів. Іноді він робив висновки, не беручи до уваги всіх обставин, і це звужувало його від природи широкий світогляд. Проте Фрона була переконана, що цю ваду мусять усунути нові умови життя. Він був людиною цілком культурною, бракувало йому тільки ближче зазнайомитися з реальним життям.
Корліс, врешті, подобався Фроні сам собою, такий, як був, незалежно, з чого складалася його індивідуальність. І то зовсім не дивина. Відомо, що при сполученні двох елементів утворюється не тільки сума їх, але й щось цілком нове, таке, чого немає в тих елементах, зокрема взятих. Отак і з Корлісом. Він подобався Фроні в цілому. Подобався за щось таке, чого не можна було б знайти, розклавши його на елементи, але що є самою суттю людини, тим, на чому грунтується віра і чого не може збагнути наука та філософія. Корліс подобався Фроні Велс. Одначе це зовсім не означало, що вона його покохала.
Що ж до Ванса Корліса, то його вабив до Фрони Велс той самий таємничий голос, що кликав його назад до землі. Суміш елементів у ньому була така, що жінки, які відійшли далеко від природи, його не цікавили. Таких жінок він зустрічав багато, і до жодної з них не забилося його серце. Хоч він і відчував завжди брак близької істоти — почуття, що неминуче приводить до кохання, — та до цього часу жодна з Євиних дочок не могла заповнити тої порожнечі. Єдності тіл, єдності душ — того чогось таємничого, що зветься коханням, — він досі ніколи не відчував. Коли він зустрів Фрону, це почуття враз спалахнуло в ньому на повну силу. Одначе він помилково зрозумів його — він думав, що просто зацікавився нею, як новим, незнаним явищем.
Багато людей високого роду й непересічної освіти здаються на цей поклик землі. Викликаючи сумнів щодо свого тверезого глузду та моральної твердості, вони часто беруть собі за дружин селянських дівчат чи служниць із шинку. Ті, хто в такому подружжі не знаходить щастя, ставляться з недовірою до почуття, яке спонукало їх на цей крок, забуваючи, що природа творить або нищить життя індивіда, маючи за мету добро цілого роду. Бо імпульс щоразу цілком правдивий, тільки час і обставини можуть бути не ті, — і стається непоправне.
На Корлісове щастя, і час і обставини сприяли йому: у Фроні він знайшов і культуру, без якої не міг би обійтися, і чисті, владні пахощі землі, що він так їх потребував. Щодо виховання й освіти, то вона була просто дивом. Йому доводилося стикатись із багатьма дівчатами, що мали поверхові знання, але Фрона була зовсім інша. Давнім істинам вона вміла надавати нового життя, і думки її навіть про звичайні речі були завжди ясні, енергійні й сміливі. І хоч його природжений консерватизм занепокоювався і протестував, одначе його захоплювали Фрони-ні філософські міркування, що в них деяку школярську наївність перекривав ревний запал. Багато де в чому не погоджуючись із тим, що вона так завзято проповідувала, Корліс мимохіть скорявся перед її щирістю та запалом.
Головна її вада, на думку Корліса, це те, що вона зовсім нехтувала умовності. Жінка для нього була святощами, і він не міг байдуже дивитися, коли «порядна» жінка ступала на небезпечну стежку. Коли порядна жінка відважувалась переступити ту межу, що призначена для її статі й становища, він вважав це за легкодумство. А це вже недалеко й від… Він не міг довести до кінця своєї думки, бо це стосувалося Фрони, хоч вона не раз завдавала йому жалю своїми нерозважливими вчинками. Щоправда, жаль його брав тільки, коли він був далеко від неї. Коли ж він був біля неї, і очі їхні світилися взаємною симпатією, або коли при зустрічі або прощанні він стискав їй руку, що міцно відповідала на його потиск, — тоді він цілком переконувався, що її вчинками керує тільки доброта і справедливість.
Вона подобалась йому ще й з інших багатьох причин. Подобався її запал і поривання, завжди піднесені. Вдихнувши повітря Півночі, він оцінив тепер те, що вона по-товариському ставилась до всіх, хоч перше це його дратувало. Йому подобалась і проста її вдача, хоч зразу він вважав це за нескромність. А на день раніше, як він прийшов до таких висновків, він несподівано завів з нею суперечку про «Даму з камеліями»[8]. Вона в цій ролі бачила Сару Бернар[9] і згадувала про неї з захопленням. Коли він повертався додому, серце його нило від глухого болю, і він намагався погодити образ Фрони з тим ідеалом, що утворився в нього під впливом матері, від якої успадкував він переконання, що незнання і невинність — поняття рівнозначні. Але через день, зваживши все це, він ще на дрібку вибився з-під материного впливу.
Йому подобалось її пишне, хвилясте волосся, що паленіло в сонячному промінні і золотом одсвічувало при полум"ї, подобались її витончені, міцні ніжки в сірих гетрах — у Доусоні, на жаль, їх не видно було із-під довгої сукні, — подобалась уся її струнка, дужа постать. Іти з нею поруч, приладновуючи свою ходу до її ходи, або просто бачити її на вулиці чи в кімнаті, — все це давало йому безмірну насолоду. Життя, радість існування буяли їй у крові, відчувалися в м"язах, в округлих, ніжних вигинах її стрункого тіла. І все це подобалось йому, а особливо руки вище ліктя, міцні, дужі й повабні, напівприховані широкими рукавами.
Сполучення фізичної та духовної краси надзвичайно впливає на нормального чоловіка. Отак було й з Вансом Корлісом. Те, що йому подобалось одне, ще зовсім не означало, що він не міг оцінити друге. Фрона — вона йому подобалась і за те, й за те, та й узагалі за все. А це вже мало значити, що він її кохав, хоч сам про це не здогадувався.
РОЗДІЛ IX
Ванс Корліс потроху принатурювався до життя на Півночі, і, як виявилось, багато що давалося йому з незвичайною легкістю. Сам незмінно коректний, він швидко звик до крутих виразів, що вживали там навіть у найсердечнішій розмові. Малий Карті, техасець, що іноді працював у нього, і починав, і кінчав кожну фразу добродушним: «Хай тобі чорт!»; вживав він цього вислова й тоді, коли дивувався, радів чи журився, і взагалі виявляв у такий спосіб свій настрій, міняючи тільки як до нагоди висоту тону, наголос та інтонацію. Спочатку це дратувало Корліса, викликало в ньому огиду, але потім, звикнувши, він навіть уподобав цей вислів і нетерпляче ждав чергового його повторення. Одного разу собака Карті в сутичці з гудзонським собакою втратив вухо. Коли юнак нахилився над собакою й помітив рану, стільки ласки, стільки почуття містило його «Хай тобі чорт!», що для Корліса це було чисте одкровення. Не все те кепське, що з Назарета, — зробив він висновок і, як колись Джекоб Велс, відповідно до цього змінив свою життєву філософію.
Громадське життя Доусона мало дві течії. В горішній частині — в Казармах, у Велсів та ще в декого, — дружини найбільш майновитих чоловіків влаштовували прийоми, куди запрошувано відповідного ж рангу й гостей. Як і скрізь воно водиться, так і тут було — обіди, чаї, танці, благодійні вечірки. Одначе таке життя не зовсім задовольняло чоловіків. Внизу, в місті, велося геть зовсім інакше, хоч і не менше жваво. Оскільки молода країна ще не доросла до клубів, чоловіча частина громади виявляла прикмети своєї статі, гуртом ходячи по шинках, за винятком лишень священиків та місіонерів. У шинках укладувано договори й різні оборудки, тут плановано різні підприємства, обговорювано шукацькі справи, пересуджувано останні новини; тут підтримувано приятелювання. Всі, кому життя натерло спину, золоті королі й собачі погоничі, старожитці й «чечаки», — сходилися тут, як рівний з рівним. До того ж — певно, через обмаль просторих приміщень у Доусоні — у шинках з"явилися столи до гри в карти, а підлогу навоскували для танців. Хоч не хоч, мусив до цього, і то швидко, призвичаїтися й Корліс. Карті, що дуже поважав Корліса, казав з цього приводу: «Найдивніше, що йому це все достобіса подобається, хай йому чорт!»