Не діждавши відповіді, він зачинив за собою двері і, дзенькаючи острогами, пішов коридором до закручених півколом сходів нагору. Піднявшися широкими цементовими сходинами на другий поверх, Форест почув за одними дверима бренькіт фортеп’яно — шпарку танечну мелодію — і вибух реготу. Він прочинив ті двері й зазирнув до білої кімнати, залитої сонцем. За фортеп’яно сиділа дівчина в рожевому кімоно і хатньому чепчику, а ще дві, вдягнені так само, побравшися за руки, гопцювали по кімнаті — перекривляли якийсь танець, що його запевне не вчили в танцкласі й не призначали для чоловічих очей.
Дівчина за фортеп’яно побачила Діка, моргнула йому і грала собі далі. А танцюристки ще з хвилину не помічали його. А тоді злякано вереснули і, регочучи, впали одна одній в обійми. Музика змовкла. Всі три були юні, здорові, квітучі дівчата, і в очах у Фореста засвітивсь такий самий теплий вогник, як тоді, коли він дивився на Принцесу Фозрінгтонську.
Враз посипалися жарти й шпильки, як звичайно в товаристві молоді.
— Я вже п’ять хвилин дивлюсь, — заявив Форест.
Обидві танцюристки, прикриваючи своє збентеження, відповіли, що не вірять, і почали нагадувати численні й загальновідомі випадки, коли його спіймано на брехні. А дівчина за фортеп’яно — Ернестіна, сестра Дікової дружини, — запевняла, що з його уст злетіли перли щирої правди, що вона побачила його ту ж мить, як він зазирнув до кімнати, і що, на її думку, він споглядав їх куди довше, ніж п’ять хвилин.
— Ну, дарма вже, — перебив Форест їхнє джерготіння. — Берт, невинна душа, думає, що ви ще не повставали.
— Авжеж ні — для нього, — відмовила одна з танцюристок, схожа на жваву юну Венеру. — І для вас теж ні. А тому гайда звідси, хлопчику. Гайда, гайда!
— Слухай-но, Лут, — суворо почав Форест. — Ти думаєш, що як я похилий старий дід, а тобі тільки вісімнадцять років і ти, між іншим, сестра моєї дружини, то ти вже й можеш збиткуватися з мене? Ви, шановна панно, вже забули, скільки ляпанців діставали від мене за останні десять років? Я можу нагадати, нехай і Ріта почує, хоч вам воно, звісно, й прикро. Це правда, що я вже не такий молодий, як був колись, але… — він помацав біцепс на правій руці й удав, ніби засукує рукава. — Але я ще не зовсім здохляк і, як оком змигнути…
— Що? — войовниче перепитала дівчина.
— Як оком змигнути, — похмуро буркнув він. — Як оком змигнути… А крім того, на превеликий мій жаль, мушу вам сказати, що чепчик у вас зсунувся набакир. І взагалі його пошито, лагідно кажучи, не з великим смаком. Я б міг пошити багато кращого чепчика навіть лівою ногою… навіть заплющившись… навіть бувши п’яний як чіп.
Лут гнівно мотнула білявою голівкою, позирнула на товаришок, ніби шукаючи допомоги, й сказала:
— Ой, глядіть! Невже ви гадаєте, що три молоді здорові дівчини не дадуть ради одному підтоптаному чоловікові, та ще й гладкому, як кабан? Як ви скажете, дівчата? Даймо йому гарту! Адже йому сорок з гаком, і в нього аневризма[67] серця. І ще, хоча й негарно розкривати родинні таємниці, знайте, що у нього меньєрова хвороба[68].
Ернестіна, невисока, але кремезненька вісімнадцятирічна білявка, схопилася з-за фортеп’яно, і всі три дівчини, гайнувши до дивана у віконній ніші, вхопили в обидві руки по подушці. Тоді вишикувались уряд, передбачливо розступившися так, щоб зручно було замахуватись подушками, і рушили на ворога.
Форест наготувався до бою, але потім підняв руку як сигнал до перемир’я.
— Страхопуд! Страхопуд! — глузливо загукали дівчата спершу навперебивки, тоді дружним хором.
Форест енергійно закрутив головою.
— І за це, й за решту ваших зухвалих витівок ви, всі три, дістанете по заслузі. Всі кривди, яких я лишень зазнав у житті, тепер сліпучим вогнем спалахнули в моїй пам’яті. За мить мене нападе бойовий шал. Але спершу, як фахівець сільського господарства, я хочу смиренно запитати тебе, Лут: скажи мені, заради всього святого, що таке меньєрова хвороба! На овець вона переходить?
— Меньєрова хвороба… — почала Лут. — Меньєрова хвороба — це якраз те, що у вас. З усіх живих істот тільки вівці на неї й хворіють.
І закипіла шалена буча. Форест відразу кинувся на супротивниць у манері футбольної атаки, звичайній у Каліфорнії, поки там не поширилося регбі, дівчата, розскочившись, пропустили його, тоді налетіли з боків і почали гамселити подушками. А він ураз обернувся, розчепірив широко руки із скарлюченими, мов пазури, пальцями і згорнув у оберемок усіх трьох. У кімнаті закрутився справжній вихор: усередині чоловік з брязкучими острогами на ногах, а на всі боки маяв тонкий шовк кімоно, розліталися пантофлі, чепчики, шпильки з зачісок. Глухо гупали подушки, рикав чоловік, зойкали та вищали дівчата, а над усім лунав невгамовний регіт і тріск тендітної тканини.
Врешті Форест опинився долі, напівприголомшений влучними ударами подушок, голова йому аж гула. В одній руці він стискав довгого пошарпаного пояса з блакитного шовку в червоні квіточки.