— На це буде свій час, любий мій, — лагідно пояснив йому містер Слокем, — Коли… ну, скажімо, коли ти підготуєшся до вступу в університет. Тоді якраз дуже корисно буде поїхати на рік за кордон… так, дуже корисно.
— Звичайно, — поквапився на поміч і містер Девідсон, завваживши сердитий вогник у хлопцевих очах та його губи, що мимоволі твердо стислися, — звичайно, ще й доти можна буде трохи подорожувати — під час шкільних вакацій. Мої колеги, безперечно, погодяться, що такі невеличкі подорожі під час вакацій теж були б корисні й бажані… звісно, під належним керівництвом і наглядом.
— Скільки, сказали ви, у мене грошей? — раптом спитав Дік начебто зовсім не до речі.
— Десь близько двадцяти мільйонів, за найскромиішим підрахунком, — ураз відповів містер Крокет.
— А що як я зараз захочу взяти сто доларів? — провадив Дік.
— Ну… тоді… гм… — містер Слокем озирнувся на колег, ніби просячи підказати.
— Тоді нам доведеться спитати тебе, навіщо тобі ці гроші,— відповів Дікові містер Крокет.
— А як я вам відкажу, — мовив Дік дужо повільно, дивлячись містерові Крокету просто в вічі,— що мені дуже шкода, але я волію не казати, нащо мені ті гроші?
— Тоді ти їх не одержиш, — ураз відповів містер Крокет, чи вже скорше відрубав трохи роздратовано.
Дік повільно кивнув головою, ніби запам’ятовуючи цю відповідь.
— Але ж, любий мій, — квапливо підхопив містер Слокем, — ти, звичайно, розумієш, що тобі ще рано доручати гроші. Порядкувати ними поки що будемо за тебе ми.
— Цебто я не можу взяти з них ані цента без вашого дозволу?
— Ані цента, — враз відрубав містер Крокет.
Дік замислено кивнув головою і промурмотів:
— Розумію…
— Звичайно, буде цілком природно і справедливо, щоб тобі давали скількись там на всякі дрібні витрати, — докинув містер Девідсон. — Скажімо, долар на тиждень чи, може, й два. Як підростатимеш, цю суму можна й збільшувати. А коли тобі вийде двадцять один рік, тоді ти, безперечно, будеш спроможний сам порядкувати своїми справами — радячись із нами, звичайно.
— А поки мені нема двадцять одного року, з усіх своїх мільйонів я не зможу взяти й ста доларів, щоб витратити, як мені схочеться? — запитав Дік покірливо.
Містер Девідсон почав був відповідати, добираючи заспокійливих виразів, але хлопець підняв руку: я, мовляв, ще не скінчив.
— Як я зрозумів, я можу витрачати свої гроші тільки за нашою спільною згодою — вас трьох і моєю?
Опікунська рада закивала головами.