— Я ще тільки хлопчак, — провадив Дік. — Але ви мене покищо не дуже добре знаєте. Згодом ми познайомимося краще, а тим часом — ще раз дякую вам…
Він якусь мить помовчав, тоді вклонився стримано й гідно — вельможі з нобгільських палаців навчаються так уклонятися змалку. Він давав опікунам узнаки, що розмову скінчено. Мовляв, він їх відпускає. І вони добре те відчули. Вони, такі самі вельможі ділового світу, як був його батько, відійшли збентежені й спантеличені. Надворі, опускаючись широкими кам’яними сходами до повоза, що чекав на них, містер Девідсон і Слокем хотіли були вилити своє збентеження в гнів, але містер Крокет, що тільки-но говорив з хлопцем так дратливо й різко, промурмотів у захопленні:
— Ох і шибеник! Ох і шибеник!
Повозом вони доїхали до старого клубу «Пасіфік-Юніон» і там ще з годину поважно обговорювали майбутнє Діка Фореста й знов обіцяли собі справдити ту довіру, що виявив їм покійний Річард Форест. А Дік під той час хутко спускався з Ноб-Гілу порослими травою брукованими зуличками, занадто крутими для повозів. Унизу не було вже багатирських палаців та розкішних садиб — зразу під горою тулилися злиденні вулички дерев’яних курників, де жив трудящий люд. Сан-Франціско 1887 року являло собою таку саму мішанину палаців і халуп, як і старі європейські міста. Ноб-Гіл здіймався, немов середньовічний замок, серед бруду й тісноти буденного життя, що гніздилося та барложилося попід ним.
Дік зупинився на розі під бакалійною крамничкою, над якою на другому поверсі мешкав Тімоті Гаган-старший, бувши полісменом з платнею сто доларів на місяць, він мав змогу жити вище за своїх ближніх-сусідів, що утримували родини на місячну платню, не більшу як сорок чи п’ятдесят доларів.
Хоч вікна нагорі були відчинені й не завішені, та марно свистів Дік, ходячи попід будинком. Тіма Гагана-молодшого не було вдома. Але Дік свистів недовго: тільки-но він замислився, де ж би в ближчій околиці можна знайти Тіма, як той сам з’явився з-за рогу, несучи бляшанку з-під смальцю, повну свіжого, спіненого пива. Він буркнув, вітаючись, і Дік буркнув на відповідь так само недбало, мовби це не він допіру так по-вельможиому закінчив розмову з трьома найбагатшими грошовими королями великого міста. З голосу його нітрохи не було знати, що це власник двадцяти мільйонів, які ще й примножувалися з часом, і нітрохи ті мільйони не пом’якшували його хлоп’яцької бурмакуватості.
— Це я тебе не бачив, відколи помер твій стариган, — зауважив Тім.
— Ну, зате бачиш тепер, — відрубав Дік. — Чуєш, Тіме, я до тебе одне діло маю.
— Зачекай, поки я віднесу пиво своєму стариганові,— сказав Тім, досвідченим оком оглянувши піну в бляшанці.— А то буде крику, як без піни принесу.
— Дарма, сколотиш, то й буде піна, — заспокоїв його Дік. — Я тільки на хвилинку. Я сьогодні тікаю з дому. Гайда разом, хочеш?
Тімові голубі ірландські очиці загорілися цікавістю.
— А куди? — спитав він.
— Ще не знаю. То хочеш? Коли так, можна буде вирішити потім. Ти ж усе ліпше за мене знаєш. То як скажеш?
— Стариган з мене душу виб’є,— завагався Тім.
— Хіба тобі це первина? — відповів Дік, нітрохи не розжалений. — Коли згоден, то стрінемось увечері о дев’ятій біля пристані перевозу. То як? Я дожидатиму там.
— А що як я не прийду? — опитав Тім.
— Однаково — сам подамся, — Дік повернувся, ніби хотів уже йти, тоді ще недбало кинув через плече: — Краще гайда разом.
Тім сколотив у бляшанці ниво й відповів так само недбало:
— Гаразд. Прийду.
Розлучившися з Тімом Гаганом, Дік рушив шукати іншого однокласника, словенця Марковича; його батько держав ресторанчика, і казали, що за двадцять центів більш ніде в місті так смачно не пообідаєш. Маркович-молодший був вінен Дікові два долари, і Дік, розшукавши його за годину, взяв у нього скільки було — долар і сорок центів, а решту боргу подарував.