— Найчудніше з усього те, — озвалась вона на одне Дікове твердження, — що всі наші розважання про життя нікуди не ведуть. Надмір філософії тільки заплутує — принаймні жінку. Бо чуєш стільки доказів за все і проти всього, що не лишається нічого певного. Ось, скажімо, Менден-голова дружина лютеранка, і їй невідомі ніякі сумніви. Усе в світі тверде, визначене, непорушне. Вона нічого не знає ні про рух зірок, ні про льодовикові періоди, а якби й знала, це б ні на крихту не змінило тих правил поведінки, що їх вона визнає для чоловіків і жінок на цьому світі й перед лицем Вічності.
А ось тут у нас — ви, Кремінці, викрешуєте свій реалізм, Теренс викаблучує анархо-епікурейський танець в античному стилі, Генкок розмахує блискотливим серпанком Бергсонової метафізики, Лео служить урочисті відправи перед вівтарем Краси, а Дар Гаяль жонглює софізмами своєї вибухової теорії, теж нічого не досягаючи — крім хіба ваших оплесків за красномовність. Розумієте? Виходить, що в жодне людське судження не можна вірити. Нема нічого правильного. І хибного теж нема нічого. Плаваєш у морі ідей без компаса, без кормила й без карти. Чи зробити оце? Чи утриматись від отого? Чи так буде добре? Чи зле? У місіс Менденгол є готова відповідь на кожне таке запитання. А у філософів? — Пола похитала головою. — Нема. У них є самі тільки ідеї. Вони зразу починають сперечатись і говорять, говорять, говорять, і попри всю свою ерудицію не можуть дійти ніякого висновку. І я така сама. Я слухаю, слухаю, слухаю й говорю, говорю, як оце тепер, а переконатись ні в чому не можу. Не існує критерію…
— Як не існує! — перебив Дік. — Є давній, одвічний критерій істинності: «Чи буде з цього діло?»
— О, знов закресали кремінці! — усміхнулась Пола. — А Дар Гаяль кількома помахами руки та словесними викрутами доведе, що всі кремінці — то ілюзії; а Теренс — що це в кращому разі речі нікчемні, марні, непотрібні; а Генкок — що всі Бергсонові небеса вимощені кремінцями, тільки незрівнянно кращими; а Лео — що у світі є тільки один кремінець, Краса, та й той не крем’яний, а золотий.
— Проїдьмося по обіді верхи, Червона Хмаро, — попросила чоловіка Пола. — Розвійся трохи, викинь з голови юристів, копальні й худобу.
— Я б радий, Пол, — відповів Дік. — Та не можу. Треба поспішати на Оленяче Око, машиною. Оце опівдні сповістили, що там якась морока з водоймищем. Видно, десь у грунті слабина була, і від динамітних вибухів порозходилися розколини. А що з того, що гребля добра, коли дно води не держить?
За три години, вертаючись з Оленячого Ока, Дік відзначив собі, що Пола з Греймом уперше поїхали на прогулянку тільки вдвох.
Вейнрайти й Коглани, що вирядились двома машинами на тиждень до річки Рашн, заїхали на день до Великого Будинку, і Пола надумала повезти їх у кареті четвернею в гори Лос-Банос. Вирушали вони вранці, і Дік ніяк не міг поїхати з ними, хоча й покинув на хвилинку Блейка, якому саме диктував листи, і вийшов провести їх. Він сам перевірив усю збрую, всадовив гостей у карету й наполіг, щоб Грейм сів на передку біля Поли.
— Хай буде про всяк випадок чоловіча сила в запасі,— пояснив він. — Мені траплялось бачити, як ламалося гальмо на крутому узвозі, і з цього виходили деякі прикрощі пасажирам. Бувало, що і в’язи їм скручувало. А тепер, щоб ви не боялися, коли віжки в Полиних руках, я вам заспіваю пісеньку:
Усі зареготали, і Пола кивнула головою конюхам відпустити коней, а тоді підрівняла в руках віжки, вибравши або попустивши їх, щоб усі четверо коней відчували однаковий натяг.
Гості сміялись і кепкували з Діка, що він мусить залишатися вдома, і ніхто з них не помічав нічого, крім погожого ранку, що звістував чудовий день, та щирого господаря, який зичив їм веселої прогулянки. Тільки Пола крізь радісне збудження — ще б пак, правити такою четвернею! — відчувала невиразний смуток, певне, від того, що Дік зостався ззаду. І Грейма вигляд веселого Дійового обличчя шпигнув у серце докором сумління: чом він сидить тут, поряд цієї жінки, а не мчить поїздом чи пароплавом кудись на край світу?
Однак веселість на Діковому обличчі згасла ту ж мить, як він повернувся й рушив до будинку.
Було вже кілька хвилин на одинадцяту, коли він скінчив диктувати. Блейк підвівся йти, але, повагавшись якусь мить, ще сказав несміливо:
— Містере Форесте, ви просили нагадати вам за коректуру вашої книжки про шортгорнів. Сьогодні вже друга телеграма надійшла: кваплять.
— Я сам уже не встигну, — відповів Дік. — Будь ласка, повиправляйте друкарські помилки, дайте Менсонові, хай перевірить фактичні дані — особливо родовід Короля Девону, — та й відсилайте.
До одидадцятої Дік приймав помічників та завідувачів служб. Аж о чверть на дванадцяту він спекався містера Пітса, організатора виставок, що приніс показати спробний зразок каталога першої з майбутніх щорічних виставок-розпродажів.
Зоставшися вперше на самоті, відколи поїхала карета, Дік зайшов до своєї веранди-спальні й спинився перед рядком барометрів та термометрів на стіні. Але дивився він не на них, а на жіноче обличчя, що сміялося з круглої дерев’яної рамки під ними.
— Поло, Поло, — промовив він уголос. — Невже після стількох років шлюбу ти хочеш здивувати себе й мене? Невже ти в таких дійшлих літах забудеш за розум?
Він надягнув краги і прищібнув остроги, щоб проїхатись верхи зразу після обіду; а випроставшися, ще раз звернувся до обличчя в рамці й підсумував свої думки:
— Ну що ж, заграймо ще в цю гру, — а вже повернувшись іти, додав — На рівних умовах, без ніяких пільг… без ніяких пільг.