Уражений Лео спаленів. Уста йому затремтіли, і він жалісно, з мукою в очах глянув на Діка, ніби просив захисту.
— Напівлюдина, — підсипав жару й Генкок. — Немов бог, коли творив її, покинув роботу не докінчивши, і вона так і зосталася з половинкою душі чи в кращому разі з заблудлою, сліпою душею.
— Ні! Ні! — вигукнув юнак. — Нащо ви таке говорите! Діку, ви ж знаєте, що це неправда. Скажіть їм, скажіть!
— Якби ж то я міг, — відповів Дік. — Але говорити про душу — це темне діло, таке темне, як і сама душа. Всі ми знаємо про себе, що часто блудимо, як сліпі, часто губимось — а найдужче тоді, коли уявимо, ніби нам добре відомо, де ми і що ми таке. Що таке особистість божевільного, як не особистість трохи — чи набагато — дужче розладнана, ніж наша? А що таке особистість недоумка? Або ідіота? Або дефективної дитини? Або коня? Собаки? Комара? Жаби? Шашеля? Слимака? І що таке ваша власна особистість, Лео, коли ви спите і вам щось сниться? Коли у нас морська хвороба? Коли ви закохані? Коли у вас болить живіт? Коли вам судомить ногу? Коли вас раптом опаде смертельний страх? Коли ви сердитесь? Чи коли схиляєтесь в екстазі перед красою світу і думасте, ніби думаєте про щось нез’ясовне, невимовне?
Я навмисне сказав: «
Ні, Лео, душа — це річ занадто темна, аби наші темні душі могли її збагнути. Часом буває, що в нібито чоловічому тілі живе жіноча душа. А буває, що в одній людині кілька різних особистостей. А до деяких двоногих створінь пасує приказка «ні риба ні м’ясо». Ми як особистості пливемо наче клапті туману крізь темряву, морок і спалахи світла. Всюди круг нас імла й туман, і в наших душах, повитих таємницею, теж імла й туман.
— А може, насправді ніякого туману немає? Може, це тільки ви, чоловіки, його напускаєте? — спитала Пола.
— О, це озвалася справдешня жінка. А Лео ще й не вірить, що в неї тільки півдуші,— відповів Дік. — Уся річ, Лео, в тому, що стать і душа тісно переплетені й переплутані між собою, і ми знаємо дуже мало про перше, а ще менше про друге.
— Але жінки прекрасні…— тихо промовив юнак.
— Ага! — підхопив Генкок, зловтішно блиснувши чорними очима. — То ти, Лео, ототожнюєш жінку з красою?
Поетові губи ворухнулись, та він спромігся лише головою кивнути.
— Ну що ж, тоді розгляньмо малярство за останню тисячу років, як відображення економічних умов та політичних інституцій і спробуймо з’ясувати, як чоловік втілював у фарбах свій ідеал жінки і як жінка дозволяла йому…
— Годі вам дражнити Лео, — втрутилась Пола. — Будьте щирі, кажіть усі по правді те, що знаєте і в що вірите.
— О, жінка — це щось священне! — врочисто оголосив Дар Гаяль.
— Скажімо, богоматір, — озвався Грейм, кидаючись на підмогу Полі.
— Або «синя панчоха», — додав Теренс, і Дар Гаяль схвально кивнув йому головою.
— Не кваптеся, по одному! — спинив їх Генкок. — Розгляньмо культ богоматері. Це культ однієї осібної жінки, на відміну від нинішнього культу всіх жінок, що до нього признається Лео. Чоловік — це ледачий дикун. Він не любить, щоб його турбували. Він любить спокій, спочинок. А тим часом йому від створіння світу дано в супутники життя непосидюще, нервове, істеричне створіння, ім’я якому жінка. У неї весь час примхи, забаганки, сльози, вереди, норови. Спекатись її він не може, бо вона йому потрібна, хоч і затруює все його жнгтя. Що ж йому діяти?
— Будьте певні, він хитрюща бестія — знайшов раду, — вкинув Теренс.
— Він зробив з неї небесний образ, — провадив Генкок. — Ідеалізував її добрі якості, підніс її так високо над собою, відсунув так далеко від себе, що її погані якості вже не могли його дратувати й не заважали йому лежати з люлькою в зубах та споглядати зорі. А коли звичайна, жива жінка пробувала турбувати його, він проганяв її з думок і згадував свою небесну царицю, досконалу жінку, носійку життя і охоронницю безсмертя. Потім настала Реформація і розбила культ богоматері. А чоловік лишився прикутий до жінки, руйнівниці його спокою. Що ж він тоді придумав?
— Ух, хитрюга! — оскірився Теренс.