Коли в"язи в жертви скручують за допомогою цієї хитрої споруди із зашморга й вузла, докладно розрахувавши співвідношення ваги жертви з довжиною мотуза, то навіщо ж тоді перед тим накладати на руки кайдани? Суспільство як таке не може відповісти на це запитання. А я знаю навіщо, як знає кожен аматор, що хоч раз брав участь у лінчуванні. Він бачив, як жертви скидали руки вгору й хапалися за мотуз, щоб послабити зашморга, що душив їх, і набрати в груди повітря.
Я хочу поставити й друге запитання самовдоволеним, ошатним членам суспільства, які ніколи не спускалися до пекла. Навіщо голову й лице жертви затуляють чорним каптуром, перше ніж скидати її вниз? Не забувайте, що невдовзі мене також накриють чорним каптуром, отже, я маю право питати. Може, мій ошатний громадянине, ваші псяюри-кати бояться побачити жах на обличчі жертви, жах перед вчинком, що вони роблять для вас і з вашого наказу?
І прошу вас, не забувайте, що я питаю про це не тисяча двохсотого року по Христі, і не за часів Христових, і не за двадцять сторіч до Христа. Мене мають повісити тепер, 1913 року по Христі, і я питаю вас, тих, що вважають себе за послідовників Христових, вас, чиї псяюри-кати поведуть мене і затулять мені лице чорним каптуром, бо не насміляться глянути на той жах, що вони чинять мені, поки я ще буду живий!
Та вернімось до того, що робилося в карцері. Коли вийшов останній тюремник і надвірні двері зачинилися за ним, сорок замордованих і обдурених людей почали перемовлятися. Але відразу один із довічноув"язнених, велетень-матрос Вітрило Джек голосно гримнув на всіх, вимагаючи тиші, щоб зробити перевірку. Камери всі були давні, і, на переклик з кожної із них в"язні відгукувалися, скільки їх і хто саме. В карцері, як виявилося, були тільки свої надійні люди; можна було не боятися, що десь заховався і підслухує стукач.
Самий лише я викликав підозру, бувши єдиний непричетний до змови. Мені вчинили пильний допит. Я міг одне лиш пояснити їм, що тільки-но вранці вийшов з карцера, де лежав у пекельній сорочці, а за кілька годин мене знову привели сюди, без ніякої причини, наскільки мені відомо. Моя слава невиправного була мені на користь, і незабаром вони вже розмовляли, не зважаючи на мене.
І, лежачи та слухаючи їх, я вперше почув про задуману втечу. «Хто виказав?» — ось що найбільше допікало всіх, і цілісіньку ніч вони про це перемовлялися. Викликали Вінвуда, але дарма, його не було, і підозра впала на нього.
— Лишається, хлопці, одне, — нарешті заявив Вітрило Джек. — Невдовзі ранок, коли нас виведуть і справлять нам кривавий бенкет. Нас спіймано на гарячому. Вінвуд обдурив усіх, а тоді виказав. Нас виводитимуть катувати по одному. Нас тут сорок. Брехню вони неодмінно викриють. Тож, хлопці, кажім правду, хоч скільки б нас били, саму лише правду — і нехай допоможе нам бог.
І в цій темній ямі, створеній людською жорстокістю, від камери до камери, припавши устами до залізних грат, сорок довічно засуджених урочисто заприсяглись говорити саму лише правду.
Але мало користі принесла їм і правда. О дев"ятій годині вранці прийшли тюремники, ці наймані кати, що їм платять порядні, ошатні громадяни; прийшли наїджені й виспані і накинулись на нас, не давши нам не те що поснідати, а навіть і краплі води. А в скатованих людей, звичайно, буває гарячка. Не знаю, читачу, чи можеш ти хоч невиразно уявити собі, що то таке — скатована людина? Але я не пояснюватиму, досить тобі знати, що ці скатовані люди в гарячці валялися сім годин, не маючи й краплі води.
О дев"ятій годині, як я вже казав, прийшла варта, кілька чоловік, та більше й не треба було. Вони ж бо відмикали камери по одній. Усі були озброєні дрючками з загостреними кінцями — дуже сподобна зброя, щоб дисциплінувати немічну людину.
Відмикаючи одну по одній камери, вони били й катували в"язнів. Вони були справедливі: я, так само, як і решта, дістав те, що мені належалось. Це був тільки початок, так би мовити, передмова до допиту, який не мине нікого з нас у присутності найманих звірів штату. Це було попередження, аби кожен знав, що його чекає у залі катувань.
Я пройшов крізь криваве пекло довічного ув"язнення, проте найжахливішим, далеко страшнішим, ніж те, що вони незабаром зроблять зі мною, були муки, які ми тоді витерпіли в карцері. Першим узяли на допит Довгаля Біла Годжа, до всього звиклого горянина. За дві години він повернувся, чи радше, його приволікли назад і кинули на кам"яний діл камери. Тоді взяли Луїджі Полаццо — сан-франціського урвиголову, що належав до першого покоління італійських переселенців. Коли його вели, він глузував з тюремників, обсипав їх лайкою й пропонував випробувати на ньому свою силу.
Чимало часу пройшло, поки Довгаль Біл трохи опам"ятався і, перемагаючи біль, зміг більш-менш говорити.
— Що воно за історія з якимсь динамітом? — спитав він. — Чи хто знає щось про нього?
З нас ніхто нічого, звісно, не знав, хоч на допитах водно про нього питали.
Луїджі Полаццо повернувся менш як за дві години, але вже калікою. Він щось бурмотів, ніби в гарячці, й не міг відповісти на жодне запитання, що сипались на нього вздовж лункого коридора. Тим, кого чекала така сама доля, кортіло знати, що з ним робили та про що допитували.
Упродовж сорока восьми годин його ще двічі тягали на допит.
Після цього, вже як белькітливого недоумка, перевели у відділення для божевільних. Кремезний, плечистий, з добре розвиненим огруддям, з широкими ніздрями й чистою кров"ю, він ще довго там буде жити і щось бурмотіти, тоді як я давно вже повисну на мотузі й назавжди звільнюся від катувань каторжних тюрем Каліфорнії.
Одного по одному брали в"язнів на допит і назад приводили каліками, що потім у нестямі кричали й голосили по своїх темних камерах. І коли я, лежачи, прислухався до цих стогонів та зойків, до тупого мурмотіння збожеволілих від страшних мук бідолах, мені невиразно згадувалося, що колись, гордовито сидячи на чомусь високому, я чув усі ці стогони та зойки.
Згодом, як ви довідаєтесь, я пригадав, що то був стогін і лемент галерних рабів, прикутих до лавок, і чув я його, сидячи на кормі римської галери, що пливла в Александрію. Я тоді був начальником військового загону і їхав до Єрусалима. Але про це я пізніш розкажу… А тим часом…