РОЗДІЛ ІV
Тим часом вигадана підготовка до втечі скувала жахом увесь карцер. Протягом нескінченних годин чекання мене не покидала думка, що і я піду за іншими, що й мені доведеться відбути все те пекло, яке відбули інші, що мене так само притягнуть напівживим калікою і шпурнуть на кам"яний діл за залізними дверима моєї камери.
І ось вони прийшли по мене. Брутально, безжалісно б"ючи й лаючи, потягли кудись, і врешті я опинився перед капітаном Джемі, начальником в"язниці Есертеном і десятком найманих катів, що тільки ждали знаку почати свою роботу. Проте їх послуг і не треба було.
— Сідайте, — звелів мені начальник Есертен, показуючи на міцне дерев"яне крісло.
Я був хворий, виснажений з голоду й спраги, змордований побоями, що їх зазнав після п"яти діб карцеру та вісімдесяти годин пекельної сорочки. Я був пригнічений нашою гіркою долею і жахався того, що зі мною зроблять, бо ж бачив, що зробили з іншими, — і я, жалюгідний, тремтячий недобиток, колись професор агрономії в спокійному університетському місті, не наважувався сісти в крісло.
Начальник Есертен був високий і дужий чолов"яга. Він схопив мене руками за плечі. Я був соломинка проти нього. Він підняв мене і швиргонув у крісло.
— Тепер, — промовив він, коли я намагався трохи звести дух і притлумити біль, — кажи все, Стендінгу. Викладай усе, що знаєш, коли хочеш зберегти свою шкуру.
— Я не знаю, що сталося… — почав я.
І далі не пішов. Він заревів, підскочив до мене, підняв догори й знову шпурнув у крісло.
— Не дурій, Стендінгу! — промовив начальник — Признавайся чесно, де динаміт?
— Я нічого не знаю ні про який динаміт, — відповів я.
Він знову підняв мене догори й кинув у крісло.
Я витримав багато всяких катувань, але тепер, коли я думаю про них серед тиші останніх своїх днів, те шпурляння видається мені найжахливішим. Міцне крісло поступово розпалося вдрузки.
Натомість принесли нове; невдовзі й воно поламалося.
Приносили все нові й нові крісла, і допит про динаміт тривав далі.
Коли начальник утомився, його заступив капітан Джемі. Після нього наглядач Моноген почав трощити крісла моїм тілом. І ввесь час: динаміт, динаміт, де динаміт? А його ж не було!
Дійшлося до того, що я ладен був пожертвувати більшою частиною своєї безсмертної душі за кілька фунтів динаміту, які б міг їм показати.
Не знаю, скільки крісел було розбито моїм тілом. Часами я непритомнів, і кінець кінцем усе злилося в суцільне моторошне марево. Назад мене і несли, й волокли, й підштовхували поночі. Коли я опритомнів, то побачив у себе в камері стукача. То був миршавий, блідий наркоман. Він потрапив у в"язницю не на довгий час і був здатен на все, аби тільки роздобути хоч краплю трунку. Впізнавши його, я підліз до грат і крикнув у коридор:
— Хлопці, у мене в камері стукач! Ігнейшес Ервін! Стережіться в розмовах!
На відповідь почулися такі прокльони, що захитали б мужність і відважнішої, ніж Ервін, людини. Він навіть викликав співчуття, так його вжахнуло, коли змордовані болем в"язні, ревучи, мов дикі звірі, стали загрожувати, що при нагоді добре йому віддячать.