Галка

— Галка…

— Василь… — відповів лейтенант, дивлячись мені в обличчя. — Родом з Волги, з Саратовської області. Це не є таємниця, бо в мій край фріци не ступали ногою і, звичайно, не дійдуть. А твої, мабуть, рідні ще в окупації?..

— Сьогодні визволені! Іван Сергійович повідомив. А що і як там з моїми — не знаю, — сказав я.

Лейтенант Василь співчутливо кивнув головою:

— Це щастя, що фашистський гад не дійшов до Саратова.

— Москвич, Микола! — подав мені руку інший лейтенант, з рудуватим кучерявим чубом, що звихрився лад чолом, перетятим глибокими борозенцями.

— Москвич — це прізвище? — поспитав я.

— Не відмовився б від такого прізвища, — сказав Микола гордовитим голосом. — Твоє місце біля вікна, Галко, — Додав він, наголосивши на моєму прізвиську.

Я подивився на ліжко, заслане сірою ковдрою, з синіми смугами, і білим, чистим простирадлом. Подушка у чистій Наволочці. На спинці ліжка випрасуваний рушник. Мабуть, від першого дня війни не бачив я такої постелі. Тут же стояла тумбочка, і я поклав у неї ранець.

— Ти не вечеряв? — звернувся — до мене Василь. — Я мотнуся і попереджу тьотю Катю…

Василь покинув кімнату, а Микола завважив:

— Меткий цей саратовський лавочник!..

— Чому лавочник?..

— Він сам казав, що працював у сільпо, хоча я його і не запитував. А ти?..

— У кооперації не працював. Більше по електриці, — таємниче відповів я. — А ти, мабуть, технікум закінчив, або зо три курси інституту?

— Так думаєш?..

— Якесь впевнене, вольове обличчя і розумні очі, — сказав я, вивчаючи поглядом співбесідника.

— Закінчив технікум зв"язку, — посміхнувся Микола.

— От бачиш, я можу вгадувати, коли пильно подивлюся на когось.

— Ви вже почали фахові заняття, і, мабуть, я відстав?