— Нехай говорить, — заперечив майорові генерал-майор. — Але ж дещо у нас уже зроблено для безпеки роботи радистів, — звернувся він до мене. — Візьмемо спосіб шифрування радіограм. Скільки можна з десяти цифр утворити комбінацій у п"ятизначних цифрових групах?
— Мабуть, мільйон! — не роздумуючи, сказав я.
— То нехай ворожий шифрувальник пошукає потрібне цифрове сполучення у тому мільйоні комбінацій! — усміхнувся гість. — Наші специ над цим думали. Тому радисти й отримають тільки по одному примірнику цифрових стрічок. Та ще до того кожен має свій цифровий шифр. І ключ щоразу до шифрування ставлять не на постійному місці. Примітивів у нас уже не буде. І, це добре. Я певен, що потрібних шифрів у німців ще нема. Якщо ж додати до цього моральний дух наших радистів-розвідників, то ми тут обігнали німецький «Абвер».
— Ви натякаєте на те, що розвідгрупи там вербуються з покидьків, запроданців? — запитав командир Кудрявий.
— Якщо у тих групах не німці, а росіяни чи смертники інших національностей, колишніх наших співвітчизників, — з небажанням відповів генерал. — На жаль, такі групи є. Для цього фашисти не шкодують ні коштів, ні засобів, бо надто велика ціна у такій війні розвідці. І особливо відчуває це німецьке командування зараз, після битви на Курській дузі, коли наші армії форсували Дніпро і німці ждуть нових ударів нашої армії, в тому числі і тут, під Ленінградом.
— Зрозуміло! — відповів за всіх командир.
— Як мені здається, радист Галка не все сказав, що хотів? — тихим голосом мовив Петро Петрович, зустрівшись поглядом з моїми очима.
— Не все, — відповів я. — Та можна б те залишити поки що при собі, як експеримент…
Довелося вмовкнути, бо відчув докірливі погляди товаришів.
Петро Петрович бачив, що я зараз залишився один, що моєю поведінкою незадоволена майже уся група, яка прагнула зараз не хвилювати генерала, турбувалася, щоб усе було як слід, в злагоді, в одностайності. Генерал підвів руку, ніби затулив нею випромінене очима хлопців невдоволення, і сказав:
— На кого ти, Галко, схожий? На батька чи на матір?
Цього запитання ніхто не чекав. Розгубився трохи і я, відповівши:
— Кажуть, на матір!..
— Щасливий. Повернешся!.. То що ти хотів мені сказати?
— Все одно мене вважають радіотехніки і на віллі, куди я прибув уперше, і тут невігласом, як тільки заведу мову про висоту антени. Я вже пробував на тренувальному виході. Однак нічого з моєї затії не вийшло. Чули мої сигнали в Ленінграді надто слабо. Так слабо, що нормально передавати радіограму неможливо…
— То що ти хочеш? — не стримався майор Савич.
— Таких поразок я не боюся! Але й того, що я схожий на маму і що командир лінкора «Октябрьская революция» наворожив мені вийти з цієї війни живим, замало. Мене таки можуть пристукнути, не зважаючи на згадану «броню». І я не хотів би не поділитися з товаришем генералом тим, чим живу нині як радист…
— Говоріть, Галко, — примружив очі Петро Петрович.
— І скажу… — ковтнув я слину, бо пересохло в роті. — Нас, радистів, вчать виходити на зв"язок за умови, коли антена має бути дванадцять чи двадцять чотири метри і, звичайно, спущена з дерева. Ще краще, коли те дерево на галявині, на пагорбі…
— Вас так учать, — ствердив майор Савич: