— Ще майор знає ім"я твоєї дівчини…
— Нехай знає. Я познайомився із Зоєю в госпіталі… Коли встиг стати офіцером? — раптом поцікавився командир.
— На курсах був, — сказав я неправду, намагаючись бути впевненим. — А ти вже капітан…
Кудрявий помовчав, і я подумав, що, напевне, він тільки лейтенант і «добавили» йому дві зірочки авансом, заради дисципліни й порядку в розвідгрупі, у якій майже всі офіцери.
— А в тебе була дівчина? — запитав Кудрявий. — Перша любов?
— Якщо то любов, то перша…
— Вірно підмічено: «Якщо це любов…» Бо ж не так і легко відповісти, що ж то є — ота любов…
Крізь відхилені двері мені видно сьомого бійця розвідгрупи. Старший лейтенант Іван стояв під люстрою, що кидала на нього світло двох електроламп, і дивився у затулене синім папером вікно. Припухлі губи застигли в усмішці, пальці мацали кінчик райдужного шарфа.
— Подарунок від Джульєтти? — неголосно зауважив командир, на якого теж падало пасмо світла з сусідньої кімнати.
— Ти не спиш, Сергію? — відповів запитанням старший лейтенант і завітав до командирової кімнати. — Що, шарф сподобався? Катя подарувала. Катя з вулиці Войнова, — уточнив він.
— А ти говорив, що йдеш до Ніни?
— Облиш свої «підначки»! — відповів Іван і, побачивши мене, увімкнув світло і подав руку.
— Новий радист?
— А ви той, хто патрулям не дає спокою опівночі? Сьомий з нашої групи?
— Нічого не станеться з тими патрулями. Побалакали трохи від нудьги та й побрели своєю дорогою… — Він зняв шарф і подав мені. — М"який який… — І підморгнув, мов давній приятель.
Говорив Іван неквапно і неголосно. Хода теж у нього була ніби повільною. Він, мабуть, був урівноваженою людиною, бо не зреагував бурхливо навіть на зауваження Кудрявого про Ніну. Погляд темно-карих очей швидкий, рішучий. Рішучість і впертість підкреслювалися і ямочкою на підборідді. Ніс в Івана з горбиком. Якби у групі не було Орла, Сокола, то Іванові б дали прізвисько Яструб.
Іван побрів до хлопців, що спочивали в інших кімнатах, хвалився:
— Катя подарувала…
«Ну і вечір! — подумки мовив я. — Розпочався він ще на вулиці Повстання. Чи спить у ці хвилини Василь із Саратова? Напевне, ні. А вдома мати, брати?.. Хлопці, може, і сплять, а мати — ні. Думає про мене, як і я про неї…» Пригадалося, як в одну з травневих неділь ми пішли підгортати картоплю. День був теплий. Сонце лагідне. З ставка долинали веселі вигуки хлопців з нашого шостого класу. Чи ж утримаєшся від спокуси не скупатися в такий день! «Мамо! На п"ять хвилин. Упірну й назад!» — і, поклавши на стежці сапу, я побіг до ставка, аж виляски пішли під п"ятами. Та й не повернувся ні на город, ні додому навіть увечері. Пішли хлопці ще і в кіно, щоб було про що писати самостійну роботу «Як я провів вихідний день». Приплівся я додому аж уночі, бо електросвітло ледь жевріло, не вистачало напруги для кінопроектора, а потім і зовсім погасло і, як сказав кіномеханік: «Кіна сьогодні не буде, докрутимо завтра».
«Може, мати думає про ту ніч, коли дала мені ляпаса після кіно. Смішно згадувати. Тепер листи з Харківщини привозитиме майор Савич. Та чи встигну ще отримати? З усього видно, що незабаром треба вирушати на той бік фронту. Недарма ж у групі естонець і пскович…»
ebooksa