Галка

Ходи-броди, а повернутися на квартиру треба.

«А може, покладу кобуру у ранець або й в упаковку рації. Яке кому діло до цього! У кожного зараз своїх турбот хоч відбавляй?! — з"явилася думка. — Якщо ніхто з них не знає, що молодший сержант, то нащо їм знати і про украдений пістолет? Є ж автомат, є фінський ніж, є гранати-лимонки!» Ще спробував я переконати себе, як поводитися перед товаришами.

І враз здригнувся я, ніби по тілу пройшов електричний струм. Вчувся батьків голос: «Автомат, граната, кинджал?! А совість? Совість де?..» Я затулив вуха, ніби то справді був батьків голос, що лунав могутньо, як між скелями в ущелині. Батько ніколи не був зі мною сюсюкалом. Він завжди здавався надто суворим. Та в тій суворості — таткове ставлення до сина, неначе до рівні йому. Батько раніше від декотрих хотів бачити свого сина старшим серед ровесників. Може, батько вже передчував, що жити лишилося йому недовго, а іншим ще роки і десятки років? Та цього особисто не міг відчувати і тому не розумів, чому батька дратує, коли я весь вихідний ганяю з хлопцями футбол, граю у війну або подамся до Муравського шляху, щоб звідти — з вежі — побачити, чи видно Харків і Бєлгород?..

Батькові на ту пору було тридцять два роки, він був наймолодшим серед інженерно-технічного персоналу, як називали цю категорію, керівників виробництва, і тому завжди йому доручалася найтяжча зміна, найтяжча робота, чого й діставалося йому серед спеців на трьох. Однак батько ніколи не бідкався. І коли мати починала говорити, що з нього «точать соки, як з цукрового буряка сироп», — ображався. Він був гарячий до роботи й дуже хотів, щоб я, його перший син, не виріс хникою.

Та ось і наш будинок на Невському, і квартира у під"їзді на другому поверсі.

Хлопці всі були дома. Не роздягаючись, я пішов до своєї кімнати. Там на ліжку ніжився Кудрявий, задоволено ворушачи пальцями у вовняних шкарпетках. Він читав томик віршів Олексія Толстого. Книгу цю я знав по обкладинці.

Ты анаешь край, где все обильем дышет, Где реки льются чище серебра. Где ветерок степной ковыль колышет, В вишневых рощах тонут хутора, Среди садов деревья гнутся долу И до земли висит их плод тяжелый? —

прочитав уголос.

— Закінчимо війну й поїдемо у цей край, до тебе, Галко. А потім на мій Урал, у Бєлорєцьк. Чув про ріку Белую? Живописнішої нема у світі. Послухай ще справжню поезію:

Туда, туда всем сердцем я стремлюся, Туда, где сердцу было так легко, Где из цветов венок плетет Маруся, О старине поет слепой Грицко, И парубки, кружась на пожне гладкой, Взрывают пыль веселою присядкой!..

Кудрявий зітхнув:

— А тобі, видать, не до «присядки».

— У мене пістолет украли… — промовив я.

— Іди ти! — Кудрявий схопився на ноги. — Де?.. В кінотеатрі? На вулиці? У трамваї?..

— Мабуть, у кінотеатрі, — відповів я, понуривши голову. Ми мовчки дивилися один на одного: я винувато, командир докірливо, але без серця, без зла.

— І я, і вся група так вірили у тебе, Галко, — прошепотів Кудрявий.

І знову настала пауза. Раптом у сірих очах Кудрявого забігали грайливі вогники, і він сказав:

— Вірили і будемо вірити! — Зненацька звернувся до товаришів. — Хлопці! У Галки шпана пістолет витягла.

— Невже? От біси-анцихристи! Може, нам варто переодягтися в цивільний одяг, командире? — мружив замріяні голубі очі Орел, шукаючи виходу з цієї біди.

На тривожний поклик вскочили до кімнати Іван, Сокіл, Петро і неквапний Короп. Всі кліпали очима, дивлячись на мене, немов уперше бачили.

— Щось придумаємо… — заспокоїв мене Сокіл.

Іван, накидаючи на шию райдужний шарф, подарований Катериною, запитав у когось: