Галка

— Та то я так… — понурим голосом мовив Савич.

Та й сказаного було досить, щоб зрозуміти, що в разі потреби майор теж сформує, групу і полетить у ворожий тил. Він знає добре фінську, естонську і ще якісь мови народів північної Європи.

— Повертайтеся! Повертайтеся, сябри мої!

Семеро виструнчилися. Майор віддав честь.

По трапу хлопці заходили в літак і зупинялися біля відчинених дверей літака, щоб ще раз поглянути на цю ленінградську землю, за яку кожен уже пролив кров. Можливо, вранці дивізії й армії Ленінградського фронту розпочнуть свій довгожданий генеральний наступ на війська німецької групи «Північ», які ось уже дев"ятсот днів залізними пазурами стискали горло Ленінграду, задушили вже голодом шістсот тисяч людей, зруйнували снарядами і бомбами тисячі будівель. Колись же то мусить прийти край цьому!! Можливо, завтра і розпочнеться історична операція під умовною назвою «Нева-2».

Майор помахав рукою.

Хтось з обслуги зачинив дверці, а потім відкинув від борту довгу лаву.

— Сідайте.

У літаку пітьма. Я і Петро притулилися лобами до ілюмінаторів. Майор проти ясного місячного світла побачив, наші обличчя і кивнув головою.

Заревли мотори. Поли майорової шинелі забилися у цьому вихорові, та ось Савич пішов до командного пункту аеродрому, раз по раз озираючись.

Літак тремтів, несамовито ревучи. Нарешті зрушив з місця. З кожною миттю «дуглас» біг все швидше. Хлопці перезиралися: у літакові всі вперше.

Я схопився за руку Петра. До мого плеча притиснувся Кудрявий. У цю мить у грудях похололо. Я зіщулився, бо нутрощі ніби впали кудись на дно живота. Це літак одірвався від землі, набираючи висоту, переносячи нас на іншу фазу буття.

Потроху всі оговталися, навіть усміхалися, мовляв, нічого страшного нема в польоті. І я подумав про радиста Василя і резидента Оскара, котрі вже, мабуть, на тім боці фронту під Гатчиною (на топографічній карті місто це називалося Красногвардійськом), куди готувався вилітати і я.

Машина дрижала від реву двигунів. Од цього тремтіння часом цокотіли зуби. Нудило, особливо коли літак падав униз. У такі моменти кожен норовив за щось ухопитися, ніби літак падатиме і далі, а ти залишишся на місці.

Старший лейтенант Іван заспівав «Катюшу». Це ім"я справді було його супутником і в Ленінграді, і тут, у літаку.

Івана не всі підтримали, і_він почав «Огонек». Знав би Валька Нікітенко, що його пісня уже на крилах літака! Хлопці дружно підтримали Івана, ніби змагалися з моторами літака. Наша кронштадтська мелодія пробиває собі дорогу на окуповану ворогом територію. Для гарної пісні нема ні меж, ні кордонів… Однак співати мені не хотілося: боліла голова. «Рожденный ползать летать не может»… Я притулився чолом до холодного ілюмінатора.

Коли перелітали лінію фронту, внизу «заговорили» десятки зенітних гармат, плюючись у небо вогнем. Пострілів не чути, але спалахи на стволах зеніток видно за десятки кілометрів. Сизувату темінь, підсвічену мерехтливим сяйвом місяця, прорізали кинджали прожекторних променів. Гармаші стріляли хвилин десять, а потім угомонилися.

Літак усе плив і плив над засніженими лісами, луками і полями, над селами і хутірцями. Стіни хаток чорніли на білому тлі. Спало на. думку, що оті два озерця, що е нашим орієнтиром, не так і легко буде відшукати штурманові. «Та на те він штурман, щоб не заблудитися!..» — заспокоїв я себе і ще став дивитися крізь ілюмінатор на місяць, що теж плив, як і наш літак, на південний захід.

Уперше в житті бачив я місяць унизу. «Куди ти приведеш нас, місяцю?» Я задивився на обриси гір на місяці, у контурах яких у давнину люди побачили Каїна, котрий підняв підступно на вила свого брата Авеля. Місяць неповний, і тому від Авеля тільки передня частина тулуба. З якою побожністю, жахом колись оповідала бабуся про отих Каїна й Авеля, бо ж повний місяць завжди сходив навпроти наших двох вікон, що виходили у степ, на Муравськнй шлях.

Однотонно гуділи мотори. Десантники вже понад годину в польоті, добряче змерзли і, мабуть, більше від нервової напруги. Хтось став просити у Кудрявого, аби дав трохи зігрітися.