Галка

— Це вже гірше. З тим якорем, — зауважив земляк-під-полковник. — Без якоря тебе б можна було нарядити у писарчука управи, дати фальшивий паспорт, і ніхто б не знав, що ти з того боку фронту. Знаєш, хто такі матроси в очах німців?

— З сорок першого. «Шварцен тойфель» — «чорні дияволи». Але чого це я повинен там показувати свою ліву руку? У правій же в мене буде не лише фальшивий паспорт, а й пістолет! — сказав я у своє виправдання. — Або граната…

Підполковники і начштабу перезирнулися: моя відповідь ніби їм сподобалася.

— Й ще одне… — стишив голос підполковник-земляк;— За всіх обставин полон у парашутистів, а в радиста особливо, виключається. Це означає, товаришу молодший сержант, що там, де ви будете, нема ані санчастини, ані госпіталю, і тому кожна рана в ногу, у груди, живіт… — він помовчав, дивлячись у моє обличчя, і додав: — Смертельна.

Пригадався мічман Непран, котрий відмовився іти в розвідку, сказавши: «Я ще почекаю!» Непран бачив, «смаленого вовка» у підводному човні, коли той лежав на дні, а екіпаж задихався від нестачі повітря. Але там доля в одного, як і в усіх. Звичайно, Непран знову пішов би на підводний човен, якби запропонували, або ж на катер чи й міноносець. Однак ситуація у парашутистів інша. Тут кожному своє, а декому й смерть від власної кулі.

— Себто, я повинен прикінчити себе, якщо мене тяжко поранять… — вгадав я незакінчену фразу чорнявого підполковника і подумав: «Молодець, що одразу не стелить м"яко, а ріже правду, хоч якою страшною вона не є!»

Я все ще не зводив погляду із задумливих, темно-карих очей підполковника, у яких тліли щирість і співчуття.

— Точно! — втрутився інший офіцер. — Ви повинні покінчити з собою, щоб позбавити фашистських контррозвідників можливості катувати вас, радиста групи розвідників-парашутистів, який може стати найціннішим «язиком».

— Авжеж! — ствердив начштабу полку. — За «язиком», по чужу голову йдеш — неси й свою.

Офіцер-земля к вийняв кишенькового годинничка і нагадав:

— До зустрічі о 19-й.

Зійшов я з ганку й одразу поглянув на сонце. Воно — тепле і лагідне. Мружачи очі, подумав: «Невже таким воно буде і в тилу фашистських військ?»

— Ну, що? — пошепки спитав усюдисущий ротний. — Я вже узнав, хто ті підполковники. Тільки ні-ні! — притулив лейтенант два пальці до своїх уст. — Розвідники з штабу фронту. Ти ж відмовився? Нащо тобі розвідка, коли тебе беруть у гвардійські міномети?..

— Я відмовився від «катюш».

— Ну і даєш ти! Підеш у парашутисти — загинеш. Згадаєш мене!.. Видно, перевчився у десятирічці.

— Якщо судилося тобі жити, то житимеш, куди б тебе доля це закинула, хоч у самий вогонь, — говорив я про себе у третій особі. — Якщо написано тобі на роду загинути, то тебе вб"ють і в запасному. Налетять ворожі стерв"ятники — і першою ж бомбою… Бачив я одного, який рятувався від бомбардувальників, утікаючи від них. Я йшов з тим бійцем разом. І раптом летить щось з п"ятдесят «юнкерсів»— несуть бомби для кораблів, що в Кронштадті. Важкі бомби приберігають, а на нашу батарею зсипають дрібні. Літаки вже над головою. І бомби летять просто на нас. Я щодуху вперед, назустріч «юнкерсам» і бомбам, які з виттям і свистом пронеслися вже за моєю спиною. А той боєць — від літаків і від бомб. І то була його фатальна помилка. Бомби наздогнали — одна осколком відпанахала йому всю ступню разом з підошвою від черевика. Поки доніс я сердегу до санітара, він помер…

— Треба було йому врахувати кут, під яким падає бомба! — завважив лейтенант, стукаючи пальцем себе по лобі. — Кебети не вистачило.

— Зі мною трапилося якось, що ніяка кебета не допомогла б!

Та враз подумав: чи варто розповідати ротному, котрий ще вчора ганяв мене на заняттях? Але він зажадав сам, щоб розповів йому про ту пам"ятну для мене пригоду. Та й став же ніби іншим, своїм хлопцем. Може, тому, що завтра ми попрощаємося?

— Через оту оказію, товаришу лейтенант, я й опинився у цьому полку, а відтак — у вашій роті. У квітні сорок другого фріци здійснювали авіаційні нальоти на Неву, по обох берегах якої стояли закуті в кригу наші військові кораблі. Вони, пришвартовані до берега і вмерзлі в кригу, й муляли очі фашистському командуванню. Кораблі заланцюговані до берега, без маневру і поцілити у них бомбами легше, ніж у морі. А тут ще порвані, неначе клоччя, хмари. Можна виринути неждано і пірнути за ту хмару, коли припечуть зенітники. Наша батарея стояла біля самого борту лінкора «Октябрьская революция». Стріляли хлопці і за даними приладів, і прямою наводкою: так багато з"явилося над Невою і Василівським островом бомбардувальників. Стріляли безупинно, аж фарба облазила на розпечених стволах. У наш котлован потрапив важкий німецький снаряд. Чоловік шестеро вбито і стільки ж поранено. Про це і передав мені командир батареї в радіорубку. «Відстукай у штаб, що є поранені. Скінчиться бій, нехай пришлють на позицію санітарну машину…» — сказав комбат. Я відповів, що передам, і попросив дозволу піти на позицію. Там хоч снаряди подаватиму гармашам, а тут, як у пастці, не бачиш навіть неба і не знаєш, звідки на тебе чатує смерть. А будинок мій двоповерховий тим часом, як корабель, погойдується на хиткому болотяному грунті від вибухів снарядів і бомб. Ось-ось розлетиться. Думаю, складу зараз папери, таблицю шифрів, навушники, заховаю у рацію телеграфний ключ і — на батарею. Та не встиг підвестися, як стіна, стеля раптом розлетілися на шмаття. Вгорі побачив небо і чорний «Юнкерс-87», що виринав в піке. Потім дізнався, що він скинув три п"ятсоткілограмові бомби, приготовані для лінкора. Та поквапився, бо хтось з наших дав йому снарядом під самий ніс. Бомби вирили воронку до самої води, діаметром метрів дев"ять. Коло будинку — це була заводська майстерня на Балтійському заводі — лежав штабель металевих балок. Силою вибуху деякі балки поскручувало в бублики, а одна з несамовитим виттям пронеслася через усю позицію і впала на трубу лінійного корабля.