Пригода на п'ятому горизонті

Ноги хитнулись, і це здалося мені теж дивним — адже вітру не було. Водночас наді мною нависла тінь, голови моєї торкнулися чиїсь руки. В мене щось вливалося — свідомість? життя? Мабуть, і те, й те. Згодом я зрозумів, що то була вода. А далі я помітив ще чотири стовпи, схожі на кошлаті стовбури пальми, які виявилися ногами верблюда. «Що за дивна місцевість! Люди і тварини ростуть із землі, як дерева. Може, я теж росту із землі?» Від такої думки мені стало шкода себе. Адже якщо це так, то мене можна зрубати, зламати, по мені можна потоптатись. Я захлинався від плачу, як мала дитина. Хоч не відчував на щоках сліз і не чув того плачу… Навколо панувала німа тиша, в яку, проте, поволі заповзали шерехи. Власне, то повертався до мене слух. Очі, що досі бачили тільки ноги, теж оживали. Спочатку проявилася постать білого одногорбого верблюда. Він жував і позирав на мене зневажливо. Мені він видався дуже великим. Далі я побачив над собою закутану в біле голову.

Чоловік, який схилився наді мною, лив мені в рот з чайника тоненькою цівкою воду, солону на смак, немов кров. Час від часу він кудись відходив, і тоді я безгучно волав:

— Пити!

— Потроху треба. Потроху… — казав він співчутливо. — Зразу багато не можна.

В міру того як до мене поверталася свідомість, я починав «впізнавати» свого рятівника. І впізнавав я його зі спогадів… майбутнього. Бо ніколи раніше цього чоловіка я не зустрічав. Проте я знав, що його звуть Мухаметом, що в нього четверо дітей. І знав, з якого він стійбища і що там, біля його намету, ростуть дві фінікові пальми. Я також знав, що хамсин зачепив і їхнє поселення, хоча обійшлося без лиха.

Між тим, життя зріло в моєму тілі. Я заворушив пальцями, а тоді зробив спробу відірвати голову від піску. Це мені вдалося. За два кроки від мене лежав нерухомо Омар, а бедуїн лив йому в рот воду. Я вже знав, що зараз товариш мій ворухнеться, а на обличчі рятівника з’явиться посмішка. Так воно й сталося. І хоч я про це й знав, але коли побачив ту посмішку, то полегшено зітхнув. Мені захотілося порадувати Омара й повідомити, що за час наших поневірянь його дружина народила хлопчика. Але я не сказав йому того, бо не мав ще голосу. До того ж я не знав, що відповісти, коли він поцікавиться, звідки мені те відомо.

Тільки одного не міг второпати: як могло статися, що Омар важче від мене переніс безводдя. Довго не міг я пов’язати з усім, що сталося, й білу чашечку з аптечки, якою ми колись дозували воду і яка лежала біля мене, вимащена в крові. Картина поволі стала прояснятися, коли я помітив шприц з моєї ж таки аптечки, всередині якого теж було знати сліди крові. Коли ж Мухамет влив мені в рот чергову порцію води, яка насправді була прісною, я раптом збагнув, що солоною її робив до того смак крові в роті.

Важкою була дорога до стану бедуїнів. Не тому, що нам муляв горб, на якому ми лежали, немов дві переметні суми, а тому, що нас ні на мить не полишали муки спраги. Надто для мене вони були нестерпними, бо в світлі невидимого «прожектора», який струменів з мого чола, тіснилися нескінченні «спогади» з майбутнього. То я відчував смак верблюжого молока, яким нас відпоюватимуть бедуїни, то бачив себе на веранді своєї вілли на березі Атлантики в Кансадо, де ми з Омаром п’янітимемо від «содової» і великих марокканських помарапчів… Під хитавицю на спині верблюда й прийшло з майбутнього пояснення присмаку крові в роті: там же, на віллі, Омар покаже на своїй лівій руці біля ліктя цяточку від голки і, ніби вибачаючись, скаже: «Кров виявилася густою, немов пахлава[3]. Та й мало її було, якийсь ковток. На більше я не спромігся…» А ще він звіриться, що під час хамсину марив і що в маренні бачив широку рівну дорогу, обабіч якої в затінку пальм височіли старовинні маврітанські храми. Храми, які він раніше бачив лише на кольорових листівках і які в далеку минувшину були побудовані маврами в Іспанії, Тунісі й Марокко. «Біля тих храмів, мосьє, я бачив і ваші артезіанські колодязі», — скаже Омар.

Ткач підвівся, легко, немов спортсмен. Подивився на свої руки, потім — на мої.

— Бачите, яка гладенька шкіра, — промовив він. — А тоді, коли бедуїн підвів верблюда, щоб доправити нас у свій табір, вона була вкрита суцільними дрібними зморшками й складками. Розгладилася шкіра десь за тиждень, але ще довго потому я відчував незручність на тілі. Багато днів не полишала мене й спрага. Бувало тільки-тільки віднімеш кухоль від рота, як рука знову тягнеться до нього… Отакою буває пустеля, колего, — скінчив він свою розповідь.

— Ну, а як із вашим даром передбачення? — озвався я. — Він у вас зберігся? І ви можете сказати, що з нами буде найближчим часом?

Ткач подивився на сонце, яке вже було недалеко від обрію, і сказав, тамуючи іронію в голосі:

— З нами станеться ось що: до темряви ми описуватимемо керн, відтак підженемо «Волинь» до лісосмуги і при світлі ліхтаря приготуємо вечерю, далі повиймаємо розкладачки…

Пригода на п"ятому горизонті

1

Іван Олексійович Чередниченко зупинився на порозі, окинув неуважним поглядом чотири згорблені спини за письмовими столами. Тоді попрямував до свого старого двотумбового столу. Погляд несамохіть затримався на робочих місцях декого з науковців. Першим був стіл Паливоди: біля самих дверей, заставлений товстелезними «хіміями». Господар його — тридцятитрирічний бородань сидів завжди тихо, в балачки не встрявав, читав чи просто щось обмірковував. Великі сумні очі та чорна борода робили його схожим на апостола з древніх полотен. Правда, не з мучеників, бо обличчя мав засмагле, з виразом спокою.

Погляд Івана Олексійовича на мить спинився на столі Лебедя, де було розстелено тектонічну карту Донбасу. Сам Лебідь уткнувся в якийсь журнал. Чередниченко, хоч і погано бачив без окулярів, проте ладен був побитися об заклад, що журнал не науковий, а художній. Коли б це був хтось із молодших, він, напевне, зробив би зауваження. Але Лебідь, то зовсім інша справа…

Перевівши погляд на стіл Войтович, Іван Олексійович подумав: «Тут сам дідько ногу зламає…» Плани гірничих робіт, газети, загальні зошити, в"язальні спиці. Сама вона, обіпершись ліктями на все те, писала комусь листа.

Сусід Войтович — геофізик Гончаренко з пінцетом і паяльником колупався в панелі із оргскла, що займала третину його столу. На тій панелі виблискували амперметр, газовий датчик, термометр, а крізь скло проглядалися кольорові дроти і маленький центробіжний насос. Панель мала показний вигляд. Навіть інститутське начальство, коли відвідувало лабораторію, хоч на мить, а затримувалося біля Гончаренкового столу. На запитання геофізик відповідав коротко:

— Датчик.