До книги увійшли оповідання та повісті, в яких у полі зору автора знаходяться соціальні та психологічні вчинки героїв. Вчений Паливода з повісті «Пригода на п"ятому горизонті» в ім"я істини наважується на ризикований експеримент, а геолог Ткач — герой гостросюжетної пригодницької повісті «Хамсин» — виявляє волю і мужність в найекстремальніших умовах.
Віктор Савченко
ПРИГОДА НА П’ЯТОМУ ГОРИЗОНТІ
ОПОВІДАННЯ
Вакула
Я лежав на полиці і крізь перестук коліс дослухався до звуків гітари в сусідньому купе. Хтось там тихенько й співав, але голос лише вряди-годи проникав крізь перегородку. Заколисаний незнайомою мелодією, я на деякий час навіть заснув. Та й не дивно: сьогодні ми з Вакуленком подолали добрий десяток кілометрів під землею, виявляючи і наносячи на план тектонічні зрушення порід. Довелося підніматися стрімкими квершлагами[1], повзати навкарачки в лавах. Вакуленко весь час мовчав. Я не впізнавав його. Здавалося б, ніщо не могло вибити з сідла цього чоловіка. Навіть розлучення він переживав мужньо: не злостивився, а тільки з прикрістю і болем скаржився, що «колишня» не дозволяє йому спілкуватися з донькою, яку він любив над усе на світі.
Тим часом гітара в сусідньому купе не вгавала. Народні мелодії змінювалися уривками з класичних творів, до низьких чоловічих голосів долучався високий жіночий. Людям за перегородкою було добре і, з усього видно, поєднував їх не тільки спів. Ми ж з Вакуленком їхали немов чужі. Я вдавав, що сплю, а він сидів біля вікна, в якому вже нічого не можна було побачити, обмірковував щось своє. На доволі вже потріпаному виді сорокап"ятирічного чоловіка вгадувався якийсь гніт. Втім, потріпаним Вакуленко був тільки на обличчі. Статуру ж мав треновану, спортивну. Щораз, коли після шахти ми відмивалися в лазні, я по-доброму заздрив його міцному торсу, тугим біцепсам. Перші струмені, бувало, змивали з нього не тільки пил, а й утому, якою б важкою не була до того робота. В примружених очах завжди світився оптимізм з добрим домішком іронії… Та цього разу він мився в лазні зосереджено, ніби робив якусь надзвичайно відповідальну роботу. Потім довго стояв перед дзеркалом, змиваючи вугільний пил, що пов"їдався під очима. Але, як мені тоді здалося, його цікавили не так запилені повіки, як руда пляма з лівого боку грудей, на яку він весь час поглядав у люстро.
… Гуркнули двері купе, на порозі з"явилася провідниця.
— Чай будете?
Вакуленко відвів погляд від шибки, ствердно кивнув. Я ж продовжував вдавати, що сплю. Дівчина поставила перед ним склянку, зникла за дверима. Та колега одразу ж і забув про чай. Він знову відвернувся до вікна, сховався в собі.
Я заворушився, начебто прокидаючись, а тоді подав голос:
— Вакуло, який хробак тебе точить?
Він ніби й не чув мого запитання. Дивився собі в темне вікно. На столику в склянці тремтіла брунатна рідина. Озвався, аж коли розтанув останній акорд гітари в сусідньому купе:
— Ім"я тому хробакові, який мене точить — я сам, — відказав він нарешті. Тоді відвів очі од вікна і подивився на мене довгим уважним поглядом. — Мені вже сорок п"ять, а я — не чоловік, а хтозна-що…
— Хтозна-що не полізло б у ті місця, в яких ми з тобою сьогодні побували, — зауважив я.
— Воно й справді чудно якось виходить, — погодився Вакуленко, — пхатися в саме пекло, легко важити здоров"ям, а, може, й чимось більшим… А от сказати людині в очі все, що ти про неї думаєш, не вистачає духу.
На мій запитальний погляд пояснив:
— Я про нашого завідуючого.
— Чого ви з ним не поділили? — поцікавився я.
— Моралі, — не замислюючись відказав Вакуленко. На мить на його обличчя набігла тінь ніяковості, як у людини, що не полюбляє гучних слів. Вуста навіть сіпнулись у винуватій посмішці. — Цей… — він повагався, підшукуючи відповідне слово, але, не знайшовши, провадив: — намагається перетворити мене на свою власність. Втім, тобі цього не зрозуміти, адже ти в нього в фаворі…