Другий бік Кейсової гори спускався мало не прямовисним урвищем у дальшу долину. Ми були на самому краю того урвища, і я бачив, як світиться трухле дерево, й чув, як шумить море внизу. Мені було байдуже, що з такого місця нема куди втікати далі, я боявся пересуватись на інше місце. Потім я збагнув, що допустився ще гіршої помилки, погасивши ліхтар: якби я лишив його засвіченим, то міг би пальнути в Кейса, коли він уступить в освіт ліхтаря. А що мені не стало кебети зробити це, то видавалося безглуздям покинути добрий ліхтар, щоб він злетів у повітря разом з ідолами. Кінець кінцем, ліхтар був мій, і вартий грошей, і міг ще придатися. Якби я міг покластись на шнур, то збігав би потихеньку й забрав би його. Та хто це може покладатись на такий шнур? Ви ж знаєте, які товари йдуть у ті краї. Шнур був досить добрий для канаків, глушити рибу, бо вони так чи так мусять там повертатися швидко, та й більшість із них ризикують тільки тим, що їм відірве руку. Але для того, хто надумав улаштувати такий вибух, як ото я, той шнур — мотлох.
Отож я міг тільки лежати тихо, тримаючи рушницю напоготові, й чекати вибуху. Але то було жаске чекання. Чорнота неба здавалась аж твердою, і єдине, що можна було бачити, — це моторошне примарне світіння трухлого дерева, що не освітлювало нічого, крім самого себе, а почути я не міг і зовсім нічого: напружував слух так, що здавалось, ніби я чую, як сичить, згоряючи в льоху, бікфордів шнур, але в лісі було тихо, як у домовині. Час від часу щось тихо потріскувало, та чи близько, а чи далеко — чи то, може, Кейс ступав уже за кілька кроків від мене, а чи десь за три милі ламалося дерево — я знав не краще, ніж немовля.
І ось раптом вибухнув справжній Везувій. Чекати довелося довго; та коли я його дочекався (хоча вже не вірив у те), то кращого було годі й сподіватись. Спочатку гримнуло так, що куди твій грім, і вогонь бурхнув, і ліс так освітило, що читати можна б. А тоді почалася халепа. Нас із Амою напівзасипало цілою фурою землі, та ми раділи, що обійшлися цим, бо одна з каменюк, що стояли біля війстя до льоху, злетіла в повітря й гупнулась на землю чи й за десяток кроків від нас, перевалилася через край урвища й покотилась, гуркочучи, в дальшу долину. Я побачив, що дуже переоцінив ту відстань, на яку ми відбігли, або ж недооцінив силу динаміту й пороху — вибирайте, що хочете.
І тоді я збагнув ще одну свою помилку. Гуркіт вибуху, струснувши весь острів, почав уже завмирати, сліпуче світло сяйнуло й згасло, проте ніч стала така, як я сподівався. Бо весь ліс засипало червоним жаром та головешками від вибуху; вони валялись круг мене на землі, а інші полетіли в долину, а декотрі застрягли й палахкотіли в гіллі дерев. Я не боявся пожежі: ці ліси такі вологі, що їх не підпалиш. Клопіт був у тому, що все довкола освітилось — не дуже ясно, але доволі для того, щоб підстрелити людину, і жар розлетівся так, що в небезпеці опинились однаково і Кейс, і я. Будьте певні, що я очі видивив, чи не побачу його блідої пики, але його не було й знаку. Ну, а моїй Амі гуркіт і спалах, мабуть, зовсім забили памороки: вона лежала, мов нежива.
У моєму становищі була ще одна вада. Котрийсь із тих проклятих ідолів упав кроків за п"ять від мене, весь охоплений вогнем: і одежа, й волосся, все на ньому горіло. Я пильно озирнувся кругом. Кейса ще не було видно, і я наважився відкинути геть ту охоплену вогнем дровиняку, поки він іще не з"явився, бо так він підстрелить мене, як собаку.
Спершу я хотів був поповзти, але потім вирішив, що головне — швидкість, і підхопився на ноги, щоб рвонутись бігом. І в ту ж мить звідкись із боку моря блиснуло, ляснув постріл, і повз моє вухо просвистіла куля з Гвинтівки. Я крутонувся в той бік, піднімаючи рушницю, але в того падлюки був вінчестер, і не встиг я й побачити його, як друга куля звалила мене, мов кеглю. Я неначе злетів у повітря, потім гепнувся на землю й з півхвилини лежав без тями; а потім відчув, що руки в мене порожні, а рушниця моя перелетіла через голову, коли я падав. Коли опинишся в такій скруті, як ото я, то це тебе ого як розбуркує! Я ще не втямив, куди мене поранено і чи поранено взагалі, а вже перевернувся ницьма, щоб повзти до рушниці. Якщо ви не пробували пересуватись із перебитою ногою, то ви не знаєте, що таке біль; отож я заревів, мов бугай.
Зроду я ще не подавав голосу так недоречно. Бо доти Ама лежала за своїм деревом, як жінка з головою, бо знала, що рятунок тільки в цьому, та коли почула, як я закричав, то кинулась до мене. Вінчестер ляснув знову, і вона впала.
Я теж звівся, забувши за свою ногу, бо хотів зупинити її, та коли побачив, як вона впала, то й сам притисся до землі, ДО лежав, і не ворушився, тільки намацав колодочку ножа. Один раз мене пошито в дурні. Та більш цього не буде. Він підстрелив мою жіночку і я маю за це пришити його.
Отож я лежав, скреготів зубами й зважував свої шанси. Нога перебита, рушниці нема. А в Кейса у вінчестері ще десять набоїв. Діло наче безнадійне. Але я не запав у відчай, навіть думка така не зринула, бо я мусив його впорати.
Довгенько жоден з нас не ворушився. Потім я почув, як Кейс посувається крізь хащі ближче, але дуже обережно. Ідол уже догорів, лишилось кілька червоних жаринок то там, то там, і в лісі було майже темно, тільки якийсь тьмавий посвіт, наче від вогнища, що вже догоряє. В тому посвіті я розгледів Кейсове обличчя, що дивилось на мене понад великим кущем папороті. В ту ж мить падлюка побачив мене й підняв до плеча свого вінчестера. Я лежав і не ворушився, хоча дивився, можна сказати, просто в дуло рушниці: то був останній мій шанс, і мені здавалося, що моє серце ось-ось вискочить з грудей. І ось він вистрелив. На моє щастя, в нього був не дробовик, бо куля вдарила в землю пальців на два від моєї голови, аж мені в очі сипнуло землею.
Спробуйте-но влежати спокійно, коли хтось стріляє у вас так зблизька й не влучає на якусь волосинку. А я влежав — і добився свого. Якусь часину Кейс стояв з вінчестером напоготові, потім тихенько засміявся сам до себе й вийшов із-за папороті.
«Смійся! — подумав я. — Мав би ти розуму бодай за вошу, то не сміявся б, а молився!»
Я був такий нап"ятий, як корабельний швартов або пружина в годиннику, і тільки-но він підступив на досяг руки, я вхопив його за ногу над кісточкою, шарпонув щосили, повалив додолу й сам навалився на нього, не дбаючи про перебиту ногу, ще поки він не встиг і духу звести. Його вінчестер полетів услід за моїм дробовиком; та мені було байдуже, я вже запопав його в руки. Сили мені не бракувало ніколи, але, поки не схопив Кейса, я й сам не знав, що воно таке — сила. Гепнувшись додолу, він на мить розгубився і зціпив руки долонями, як ото налякана жінка, отож я лівою вхопив його ще й за обидві руки. Це його отямило, і він угородив мені зуби нижче ліктя, як тхір. Та я й уваги не звернув. Моя нога боліла так, що іншого болю я вже й не відчував. Я вихопив ножа і всадив його куди треба.
— Ну, ось я тебе й запопав, — сказав я. — Добру роботу роблю, виряджаю тебе геть із цього світу. Відчуваєш? Це за Андергіла! А це за Адамса! А оце за Аму, оце вже випустить із тебе твою паскудну душу!
За кожним словом я вгороджував у нього холодну крицю, вкладаючи в удари всю свою силу. Його тіло прогиналось піді мною, як пружинна канапа. Нарешті він протягло, пронизливо застогнав і застиг.
«Що, врізав дуба? Сподіваюся!» — подумав я. В голові у мене наморочилось. Але я не хотів ризикувати: занадто свіжий був його приклад. Тому я ще раз висмикнув ножа, щоб угородити його знову. Кров, що ринула мені на руки, пригадую, була гаряча, як чай. А тоді я зомлів і впав головою на його обличчя.
Коли я опритомнів, було темно, як у домовині; жар догорів, не було видно нічого, крім світіння трухлого дерева, і я не міг пригадати, де я й чого мені так болить, і чим я геть наскрізь промок. Потім усе вернулось, і перше, що я зробив, — знов угородив у нього ніж по саму колодочку разів з півдесятка. Він, звісно, був уже мертвий, і йому це не додало нічого, але мені стало легше на серці.
— Ну, закладаюся, що тепер ти мертвий, — сказав я, а тоді покликав Аму.
Відповіді не було, я ворухнувся, щоб помацки знайти її, порушив перебиту ногу й знову зомлів.
Коли я очутився вдруге, хмари розійшлися, лише кілька білих, як вата, пливло по небі. Зійшов місяць — тропічний місяць, У нас в Англії ліс при місяці чорний, а тут навіть від отого серпика на ущербі він здавався зеленим, як удень. Нічні птахи — чи, може, краще сказати дуже ранні птахи — вже виспівували протягло й млосно, ніби солов"ї. І я міг бачити, як мертвяк, що на ньому я ще лежав половиною тіла, дивиться просто в небо розплющеними очима, не блідіший, ніж був за життя; а трохи віддалік лежала на боці Ама. Я насилу-насилу переповз туди, а коли схилився над нею, вона вже була при тямі, й плакала тихенько-тихенько, наче пищав якийсь комарик. Здається, вона боялася плакати вголос через отих «айту». Поранило її не дуже тяжко, але перелякалась вона так, що дужче вже нікуди: опритомніла вона вже давно, гукнула мене, відповіді не почула, вирішила, що ми обидва мертві, й відтоді лежала, боячись пальцем поворухнути. Куля проорала їй плече, і крові вона втратила багато, але я зразу перев"язав її як слід відірваною пеленою своєї сорочки та нашийною хусткою, що мав при собі, поклав її голову на своє здорове коліно, а спиною зіперся на стовбур дерева і, вмостившись так, почав дожидати ранку. З Ами не могло бути ніякої помочі, бо вона тільки трусилась та плакала, вчепившись у мене. Навряд чи ви бачили когось дужче наляканого, та й, правду кажучи, нічка їй випала хіба ж така. Мені самому теж добре дошкуляли біль та гарячка, але терпіти можна було, коли сидіти тихо, а щоразу, як я поглядав на Кейса, мені хотілося співати й свистати. От і балакайте про їжу та питво! Я був ситий і п"яний уже тим, що бачив його мертвого, як колода.
ebooksa