Соло бунтівного полковника. Вершина

треба бути насторожі. Незчуєшся, як вилетиш з будинку № 33 на вулиці Володимирській — просто на вулицю.

Усі заклякли й дивилися на голову. Берун мовчав. Чув чи не чув він репліки генерала Шершуна? Чи в голові керівника СБУ ще роїлися думки щодо його особистої ролі в нинішній ситуації, що склалася у найвищому політикумі держави? Нарешті Берун видихнув:

— Усі вільні. Богдане — зостанься. — Голова натиснув на клавішу старого як світ пульту переговорного пристрою, що пам’ятав ще дотики пальців Федорчука, Мухи, Голушка, Марчука та інших керівників українських органів держбезпеки. Змінювали меблі, картини, акваріуми, сувеніри, книжки, а пульт як символ наступництва й непорушності влади КДБ залишався незмінним.

— Валю! Начальника кадрів — до мене. Терміново!

2

Виховувати Зорія годі. Той вихованню не піддається. Покарати? Піде, ще й грюкне дверима. З такими, як Зорій, важко. Без них — неможливо. Треба завантажити роботою, та так і такою, щоб дихнути не міг. Це вихід, яким користувалося не одне покоління керівників різних рівнів.

«Богдане, — Берун підвівся з-за столу, — ти мене дістав! Я тебе знищу, розтопчу, повідриваю руки-ноги, втоплю, розстріляю, повішу, четвертую! Закатаю в асфальт, переїду катком! Скину з Лякачки[1]! Ти зрозумів? Знищу як ворога народу!»

Ні, Берун усе це сказав подумки. А вголос голова СБУ почав м’яко, навіть ніжно:

— Даниловичу, ти прекрасно сам розумієш, що твоя правда. Ти знаєш, я знаю, всі знають. Але не кожен говорить. Чому ти не можеш бути, як усі? Ти ж розумний мужик. Я тебе поважаю, а ти випробовуєш моє терпіння. Не заважай мені, я прошу. Маєш свою роботу, свої завдання — роби все в межах своїх функціональних обов’язків. Не лізь туди, куди не просять. Зайва цікавість ще нікого до добра не довела. Я ж тобі давав указівку розібратися з власниками телеканалу «Інтер— хол». Вони там таке замутили, що скоро, мабуть, ми залишимося без одного з провідних каналів країни. Ти зробив? Щось я не пам’ятаю твоєї доповіді з цього питання.

— Герасиме Васильовичу, то не наша проблема. Навколо телеканалу — суто бізнесові інтереси. Економічні схеми — не моя тема. Є, звичайно, там і політика, але не така, якою має займатися очолюване мною управління. Мої люди інкогніто покрутилися, але відчуваю, що до справжньої суті нам не добратися. Головні ниточки тягнуться, як тепер часто трапляється, аж… — Зорій закинув голову й підняв очі догори.

Богдан тягнув час, свідомо говорив про абстрактні речі, аби не видати своїх думок і планів. Берун — це лише частина, хоч значуща, але не головна в тому механізмі, що діє нині в українських владних коридорах. Зорій знав, був упевнений у тому, що зараз Берун надає якихось дріб’язкових завдань, від яких важко буде відхреститися, але які можуть зв’язати йому надовго руки, відібрати дорогоцінний час, який потрібний полковникові саме тепер. Тепер — як ніколи…

— Ні, Богдане, ти все-таки доведи справу до кінця. Спробуй підібратися з того боку, куди ти показуєш очима. Пам’ятаєш, ми недавно говорили з тобою, що не зайве було б проштовхнути свого чоловічка в апарат Президента. Не з метою, звичайно ж, копати під главу держави — Боже збав, а щоб огородити його від нечистих на руку ділків. Він же, як мала дитина, беззахисний і довірливий. Його підставити — раз плюнути. І дехто цим користується. А щоб, як я вже сказав, «огородити», треба мати достовірну інформацію.

— Пане голово, не можна. Благими намірами вимощена дорога в пекло. Якщо хтось проклацає — нам хана. І розбиратися не будуть, праведну справу ми затіяли чи надумали сколупнути Президента. За всіма законами — писаними і неписаними —

створювати оперативні позиції в президентських структурах будь-яким правоохоронним органам заборонено.

— Що ти мене вчиш! Без тебе знаю. Бач, праведний який. Побіжи ще та розкажи, що Берун працює проти Президента!

— Герасиме Васильовичу, по-моєму, і без мене вистачає людей, які про це, та й про інші нісенітниці давно вже нашіптують гаранту. Не може бути, щоб ви цього не відчували. Та навіть у коментарях глави держави, які він останнім часом дає в засобах масової інформації, відчувається неприховане незадоволення роботою органів безпеки. Натомість дедалі частіше хвалить міністра внутрішніх справ.

— І ти помітив…

— А що ж тут не помічати? У приймальні Президента працює наш колишній співробітник, мій кореш. Хороший хлопець. Та ви ж його самі пропонували Президенту. Так він по великому секрету розказав, що міністр внутрішніх справ Кривученко майже щодня — у гаранта. Його без всякої черги й без запису проводить глава президентської Адміністрації Талимеризіба. А ви коли останній раз були в гаранта?

— Учора розмовляв по телефону, — буркнув Берун. — Ти читав інтерв’ю Президента в останньому номері «Дзеркала на бульварі»?

— Проглядав, — Богдан знав, що з’явився матеріал, не дуже приємний для СБУ, але прочитати його не встиг.