Богдан Данилович відкинувся на спинку стільця. Та-а-а-к, уже цікаво. Не наявність самого запиту чи його зміст збентежили полковника. За всіма нормативними внутрівідомчими документами цей лист російських колег мав потрапити прямо полковникові Зорію. Зараз документ лежав у папці, яку віддав йому сам голова Служби. Значить, не вся пошта, адресована полковникові, йде безпосередньо Богдану?
Але ще гірше те, що Берун навіть не намагається приховати цього. Чи, може, він проґавив цей момент і забув, що в добірці на Пацька лежить лист, адресований Зорію?
Ні, не такий Берун дурень, щоб так сплохувати. А якщо голова зробив це навмисно, тоді…
Богдан Данилович, звичайно, міг придумати багато дечого, але реальність може бути зовсім в іншому варіанті, ніж той, на якому зупиниться Зорій. Тому він облишив цю невдячну справу розгадування головоломки й далі читав документи, що лежали в папці. Кілька стандартних бланків перевірки за оперативними обліками й картотеками, дві копії агентурних повідомлень нічого нового до інформації, що вже містилася в офіційному запиті, не додали.
Треба все починати з нуля. Зорій був певен, що челябінський «терорист» — справа саме для підполковника Яруги. Ніхто в Управлінні краще й швидше не розгадає цього ребуса. Водночас не хотілося відривати Яругу від серйозного діла, до якого Богдан прилучив його з півроку тому. Але все ж прийдеться. А справа, по якій працювали Зорій, Яруга та їхні підлеглі, починалася з серйозної розмови у начальника департаменту генерала Шершуна…
Тоді Володимир Шершун викликав Зорія о дев’ятій ранку, тільки-но Богдан Данилович закінчив ранішню нараду в себе в управлінні.
— Богдане, привіт! Є серйозна справа.
— На мільйон? — Зорій потиснув руку генерала.
— Ні, не вгадав, — відповів Шершун. — Ціна питання, як зараз кажуть, набагато вища. Не помилюся, коли припущу, що мова йде про кілька десятків мільйонів.
— Тоді це справа підрозділу боротьби з наркотиками. Я ж бо тут при чому?