— Головне — це забрати твій паспорт, — торочив я напарнику. — Гадаю, гроші нам не настільки важливі, до острова Пасхи вистачить, а там якось переб’ємося… Можемо купити дешеві спальники і ночувати просто в полі чи десь у траві коло злітної смуги.
Ян насупився і мовчав.
— Може, зчинити диверсію? — роздумував я. — Підпалити їхній офіс… Дідька лисого вони його погасять у пустелі! А потім, скориставшись панікою і розгардіяшем, поцупити твої документи, га?
Мій товариш сердито мотав головою.
— Чи краще сказати, що ми потрапили в піщану бурю? Ну, списати все на форс-мажорні метеорологічні обставини…
Зрештою, я знайшов, як мені здавалося, найбільш оптимальний план дій.
— Я придумав! — зраділо повідомив Янові, коли ми в’їжджали у село. — Роби все так, як я казатиму. І посміхайся.
Тож для початку різними глухими закутками ми проїхали в самісінький кінець вулиці, де знаходилась халабуда, в якій ми домовлялись за машину. Після того я попрохав Яна припаркуватися акурат біля ліхтарного стовпа, причому так, щоби стовп опинився якраз навпроти того місця, де ми подряпали крило. Чех зрозумів мене правильно й вирулив так, що між бортом машини та бетонним стовпом не лишилося місця навіть для того, щоби пальця пропхати. Не відігнавши джип, побачити подряпини було неможливо. Потому Ян став поряд з багажником, нібито щось уважно роздивляючись на дорозі, а насправді прикриваючи мене від непроханих поглядів. Я тим часом опустився навколішки, просунувся під бампер і, приладнавши вибиту фару на місце, зав’язав тугим вузлом (з бантиком) дроти підключення. Таким чином фара утримувалася в «робочому» стані. Якщо не рушати машину з місця і якщо найближчим часом не зніметься сильний вітер, якийсь час фара могла протриматися в гнізді. Наостанок ми ще раз позмітали залишки піску з сидінь та передньої панелі «Chevrolet» і, стиснувши кулаки на удачу, потюпали здавати джип.
…Худющий клерк за засмальцьованим столом незворушно привітався з нами.
— Як машина? — спитав він, вдивляючись у наші обличчя.
— Все в порядку, — стараючись виглядати природно й невимушено, бовкнув я. — Можете приймати вашого червонобокого красеня.
Чилієць вручив мені листок А4 з довгим переліком можливих пошкоджень, після чого зателефонував комусь. За хвилину в офіс примчав кудлатий хлоп, певно, власник пікапа.
— Дієго обстежить машину, — холодно буркнув клерк. — Якщо все нормально, він підпише чек-ліст, ви занесете листок мені і заберете заставу.
В горлі у мене пересохло, тому я лиш кивнув, розсудивши, що краще не відповідати, аби тремтіння голосових зв’язок не видало мого хвилювання. Потому ми вивалилися з офісу і повели Дієго до джипа. Діставшись до авто, хлопець спочатку перевірив наявність «запаски», домкрата та інших інструментів, затим оглянув борти й «морду» пікапа, шукаючи подряпини. Я чув, як кров стугонить і булькає у серці, коли він обходив ліхтарний стовп, що притискався до правого крила. Втім, він так нічого й не помітив.
Зрештою, Дієго заскочив у кабіну і завів двигун.
— Так… — бурмотів він. — Бак повний, двірнички працюють, фари світять, повороти… — хлопець визирнув з машини; я весь похолов, закотивши очі до неба. — …блимають. Все чудово, хлопці! Давайте сюди чек-ліст!
«Він навіть не глянув на задні фари! — у такт з ударами серця гупало у мене в голові. — Він навіть не подивився на ті чортові задні фари!». Боги пустелі того вечора були на нашому боці!
Тремтячим руками я простягнув йому листок на підпис…
Ми з Яном чесали до офісу, наче за нами гналися всі привиди Долини Смерті. Затим, похапливо забравши паспорт та гроші, закинули наплічники на спину і прожогом дременули на автостанцію, не прощаючись, не оглядаючись і задираючи ноги ледь не до вух.
На станції нас чекав нічний автобус до Сантьяго-де-Чилі.