Ми з чехом отетеріло перезирнулися. Особисто я готовий був віддати хлопцеві баксів сто, не менше. Чесно кажучи, я навіть не здивувався б, якби він запросив усі двісті (цебто, сто тисяч песо).
— Це… це за все? Чи за кожен пункт, що я назвав, окремо? — уточнив я.
— За все.
Ми дали хлопцеві двадцять тисяч песо. Більше він просто відмовлявся брати. Наостанок ми по черзі сфотографувалися з нашим рятівником на тлі врятованої машини й посунули назад, у Сан-Педро.
…О другій ночі, підігнавши джип під двері «Iquis’и», ледве тримаючись на ногах, ми з чехом ввалилися у хостел.
У кросівках під ступнями лежав сантиметровий шар спресованого піску. Кофта від піску та поту задубіла на камінь, здавалося, її можна було взяти і зламати навпіл, наче шматок підгнилої фанери. Пісок сипався з волосся та вух, набився під нігті, налипнув на повіки, неприємно скреготів на зубах. Ще три дні після нашої пригоди в Долині Смерті я відхаркуватиму той чортів пісок з легенів.
Гейзери Ель Татіо і повернення в Долину Смерті
Переступивши поріг нашого хостелу в Сан-Педро, ми навіть не полізли в душ. Сил вистачило лиш на те, щоб дочвалати до ліжка, стягнути з себе просякнутий потом та піском одяг, недбало поскидати його біля лежаків, завалитися на подушку і натягнути ковдру до вух. Я вже засинав, коли Ян щось почав бубніти з-під ковдри.
— Пробач мені ще раз, чувак… — тихенько пробуркотів чех.
— Ти про що? — сонно перепитав я.
— Та я про нашу сьогоднішню «шоу-програму» в пустелі. То я винен…
Я щось прошамкав у відповідь. По-моєму, щось підбадьорливо-заспокійливе. Мовляв, не парся, чувак, головне, що ми вибрались живими й не надто пом’ятими. Проте достеменно своїх слів я не запам’ятав: повіки злиплись, свідомість розчинилася десь високо-високо в темряві посеред атакамських зір, і за хвилину я заснув непробудним сном.
Щоправда, відсипатися довелось недовго. Рівно о четвертій мій мобільний увімкнувся й нахабно запищав десь під вухом. З великою неохотою я продер очі і намацав телефон під подушкою. Довго кліпав на яскравий цифровий екран, мудруючи, якого дідька виставив будильник на четверту ранку, поки врешті не згадав про гейзери. От дідько, пронеслося в голові, таки доведеться вставати.
Руки в ліктях не розгиналися, м’язи передпліч набухли і аж гуділи від перевтоми. Я обережно вистромив ніс з-під ковдри. Навколо панували непроглядна темінь й мертвецька тиша. Такої застиглої й непроникної тиші не було навіть у Насці. Не піднімаючись з койки, я спробував вдихнути на повні груди, але тіло тут-таки струсонув напад задушливого кашлю. З горла полетіли шматки брунастої слини, а на зубах неприємно захрумтіли тверді піщинки. «Клята пустеля», — подумки вилаявся я. За минулу ніч у моїх легенях осіла, певно, добра половина атакамського піску.
Врешті-решт, скинувши ковдру, я ривком скочив на ноги.
— Чувак, вставай! — крикнув Янові.
В темряві у протилежному кутку кімнати щось заворушилося і засопіло:
— У-у-у…
Я розсудив, що це, певно, має означати рішучу відмову, тому загорлав гучніше:
— Підйо-о-ом! Я вмикаю світло! — затим гахнув по вимикачі.