— О, пустеля дійсно нівроку! Іншої такої не знайдеш, — я підморгнув чилійцям, вони у відповідь з розумінням закивали головами. — Але у мене, хлопці, є до вас одне питання.
— Питайте, сеньйоре, ми з радістю вам допоможемо.
Я примружився. Спека. Сонце нещадно пряжить над головою. То там, то сям безгучний суховій здіймає химерні хмарки пилу, звиваючи з нього чудернацьких напівпрозорих примар. Земля швидко нагрівалася, горизонт розтікався і тремтів.
Тож я примружився і запитав:
— А де тут у вас, хлопці, мийка для машин?
На кілька секунд запала мовчанка, немов на похороні. Затим один з чилійців астматично вдихнув повітря і ледь не вдавився своїм «кабачком». Інший почухав потилицю, окинув мене підозрілим поглядом, а потім звів очі до небес, напевне, роздумуючи, звідки ми могли прилетіти. Зрештою, той, хто хвилину тому жував підозрілий овоч, оговтався і вичавив з себе:
— Слухайте, біломордики, а то нічого, що ви посеред пустелі?…
— Я… е-е-е… ну, я думав, може… — спробував я виправдовуватися.
— Ми самі миємося раз на тиждень у ночвах, — продовжував чилієць, — після чого у тій же воді перемо свої речі, а потім за ночви з водою б’ються всі собаки Сан-Педро. Причому, вони її п’ють! А ви… ви
Ян тихенько підсміювався у мене за спиною.
— Але, хлопці, мені з напарником будь що треба помити машину, — я розпачливо розвів руками. — Ми взяли її в оренду, а в такому стані джип нізащо не приймуть назад.
Чилійці перезирнулися. Потому один з них дістав з-під лави порожню 1,5-літрову пластикову пляшку і урочисто вручив мені.
— Тримай, синку. Біля отого будинку в кінці вулиці є невелика колонка водогону. Вода ледь дзюрить, але може трохи щось собі начавите. Принаймні нічого кращого не знайдете на двісті кілометрів навкруг. Гадаю, хвилин за п’ять півтора літри накапає.
Я подивився на пляшку у своїх руках, потім перевів погляд на чилійця.
— Е-е-е… — почав я, але чоловік махнув рукою, показуючи, що розмову закінчено, і під кінець серйозно проказав:
— Удачі вам, хлопці…
Я, мабуть, втримаюсь від детальної розповіді про те, що було далі, оскільки просто не можу спокійно згадувати наступні півтори години мого життя. Єдине, що можу сказати: після того, що було, ми з Яном без особливих проблем зможемо написати і захистити дисертаційну роботу на тему «Миття «Chevrolet DMAX 3.0» в екстремальних умовах чилійської пустелі».
Втім, на цьому героїчна епопея з мийкою машин не завершилася…
Нас, неначе злодіїв, котрим завше кортить повернутися на місце скоєного злочину, тягнуло назад у Долину Смерті. Мене страшенно поривало побачити при денному світлі ті страхітливі вапнякові бескиди, поміж яких минулої ночі ми чеберяли до селища, тому замість того, щоб як усі нормальні туристи поїхати і скупатися в одній із солоних лагун на півдні від Сан-Педро, ми з напарником знову рвонули на захід і, затамувавши подих, почали видивлятися вхід у долину.
Сонце стояло високо. Повітря швидко прогрівалось і легенький вітерець більше не приносив прохолоди.