Не змовляючись, ми одночасно затягнули тугіше паси безпеки. «Chevrolet» неохоче з’їхав з траси і дрібно затремтів по нерівній дорозі, сердито фиркаючи двигуном. Під колесами голосно рипів пісок.
— Цікаво, — розмірковував я, роздивляючись чудернацькі покручені бескиди, що наче зуби в пащі велетенського чудовиська поволі змикалися навколо нас, — чому її назвали Долиною Смерті?
— Не знаю, — сказав Ян. — Гадаю, скоро дізнаємось…
І ми таки, бляха муха, дізналися.
Пішки через пустелю
Чим кращий джип, тим далі пертися за трактором.
…Ян продовжував відчайдушно тиснути на педаль газу. Тонни пилу і пустельного пороху припорошували сердиті небеса. Скелі тремтіли неначе корпус стотонної турбіни, відлунюючи передсмертний рик потужного трилітрового двигуна. Та марно. «Chevrolet» остаточно і безповоротно закопався у пісок і сидів, перелякано блимаючи фарами, неначе танк у засаді. Зрештою чех капітулював, вимкнув мотор і вибрався із джипа. Спересердя копнув ногою пісок і відчайдушно закричав:
— Man, I’m stupid![2]
— WHAT THE FUCK WAS THAT?!![3] — прогарчав я, відчайдушно трясучи руками над головою.
— I thought we could have made it…[4]
— Як?! Як ти міг таке подумати, навіть не обстеживши шлях попереду?!!
— Man, I’m stupid! — мій товариш важко з’їхав на пісок, спираючись спиною на дверцята авто.
Розпачливі слова слабко відлунювали від шершавих скель, повертаючись до нас моторошним потойбічним шепотом. А потім пустелю скував важкий пласт утробної тиші. На заході за дюнами зникали останні відблиски денного світла. Зі сходу від скель повільно повзла непроглядима темрява. Неймовірно яскраві цятки зірок безгучно вмикалися на небесах, які давно забули, що таке хмари. І все це в суцільній, в’язкій та непроникній безмовності. Здавалося, можна почути, як пісок осідає з повітря на дюни.
Ми безпорадно застигли, немов манекени. Молекули темряви налипали на контури наших тіл, допоки ми не злились воєдино з вапняковими велетнями на сході.
На пустелю спустилася ніч.
У ту мить я не думав про те, що ми вляпались у халепу, у справжню, чорт забирай, халепу. Я не задумувався над тим, що ми не на жарт зав’язли в пісках у Долині Смерті, без води та провіанту. Я не думав навіть про те, що коли найближчим часом ми не вигадаємо як вибратися з тенет Атаками, то в найкращому випадку наші з Яном відмінно прокопчені мумії цілком випадково викопають якісь чилійські ентузіасти-археологи років десь через триста. Якщо пощастить — через двісті п’ятдесят.
Я думав лиш про одне: післязавтра у нас літак на острів Пасхи. При цьому від Сантьяго-де-Чилі нас відділяє більше тисячі кілометрів. Якщо ми не виберемося з пісків сьогодні, то Рапа Нуї, головну мету Експедиції, можна запити холодною водою. І це хвилювало мене найбільше. Невтішна перспектива повернутися з Експедиції до острова Пасхи, так його і не відвідавши, непокоїла мене більше, аніж можливість полягти смертю хоробрих придурків у пісках Атаками.
Затим я зірвався з місця і помчав до машини, задихаючись від люті та образи. З кожним кроком усе глибше й глибше провалювався у пісок. Біг поступово стишився до звичайної ходи, а згодом — до кволого плазування. Доводилося докладати щораз більших зусиль, аби витягти ногу й ступити наступний крок. Пустеля засмоктувала сильніше за драглисте болото. Я заплющив очі, сподіваючись, що коли розплющу їх, піщана пустка, напівзасипаний джип та похмурі бескиди зникнуть, і я опинюсь у нашій крихітній кімнатці в хостелі на окраїні Сан-Педро. Одначе реальність не відпускала мене. Справжня жорстока реальність, яка, як писав американський фантаст Філіп Дік, не зникає навіть тоді, коли ти перестаєш у неї вірити.
Нарешті я дістався до джипа. Раз за разом ми з чехом опускались навколішки обабіч бортів і відкопували задні колеса. Затим Ян всідався за кермо і заводив двигун. Я ставав попереду машини і налягав грудьми на капот, кивком голови показував, що готовий. І чех починав газувати. Зариваючись по коліна в пісок, до болю напружуючи всі м’язи, я силкувався пропхнути авто хоч трохи назад. Іноді я думав про те, що зараз, певно, схожий на жука-скарабея, який щосили котить пустелею величезну кульку слонячого лайна.
Інколи нам вдавалося проштовхати «Chevrolet» відразу на півметра назад. Іншим разом джип не зсувався ні на сантиметр і тільки глибше поринав у м’яке лоно дюн.