Десь після десятої невдалої спроби мені сильно закортіло дізнатися домашню адресу того інженера, який проектував наш «Chevrolet». Щоби потім (звісно, якщо нам пощастить видертися живими з цього піщаного пекла) відшукати його і по-дорослому відколошматити. Ну що за довбень, питається, міг додуматися в практично досконалому позашляховику з потужним двигуном та високою посадкою втулити запасне колесо під кузовом, відразу за задньою віссю?! (Чесно кажучи, я не певен, що відсутність «запаски» під днищем урятувала б нас. Проте, саме таке її розміщення похоронило джип у пустелі.) Річ у тому, що після кожного відкопування задніх коліс «запаска», як правило, лишалася в піску, найбільше заважаючи просуванню назад. Нерідко запасне колесо налітало на бугор чи пригірок, через що колеса джипа взагалі не діставали до твердої землі, скільки б ми з Яном не копали. Я пробував відгортати пісок від «запаски», підкопуватись під неї, проте не ризикував залазити далеко під днище — боявся, що багатотонний позашляховик зсунеться і розчавить мене, мов комашку. Те кляте колесо постійно першим «сідало» на пісок. І відкрутити чи зняти його не було ні найменшої можливості.
Приблизно після двадцятого повтору вищеописаного ритуалу я знеможено звалився просто на пісок і попросив Яна почекати. Мої легені аж рипіли, битком набиті огидним теплим піском.
— Що з тобою? — спитав чех.
— Не можу дихати. Ти ж майже постійно сидиш у машині, а я щоразу, коли ти газуєш, опиняюся в самому серці мініатюрної піщаної бурі.
Мій товариш всівся поряд мене і обхопив коліна руками.
— Пробач мені, чувак. Я не знав, що так усе обернеться, — прошепотів він після хвилинної мовчанки.
— Не переймайся, — я вже остаточно заспокоївся і взяв себе в руки. — Нам уже нічого не змінити, лишається одне — вибиратись.
— Гадаєш, ми зможемо витягти джип?
Я зітхнув і прискіпливо озирнув пікап. Двигун працював вхолосту, у світлі фар з-під коліс тяглися дві паралельні трапецієвидні канави, вздовж кожної з них через півметра-метр траплялися конічні заглибини — місця, де ми розкопували колеса. Я подумки прикинув пройдену відстань. За останню годину ми просунулися метрів на десять, може, дванадцять. До краю сипучих пісків лишалося ще метрів тридцять.
— Ніч довга, — стримано відказав я. — Вирвемося.
— А якщо ні? — запитав мій товариш. — Що тоді? Ночуватимемо в машині?
«Що тоді? — подумки перепитав я. — Нічого хорошого, Яне. Води у нас лишилося півпляшки…».
— Не знаю, — відказав уголос. — Там побачимо. А поки давай до роботи.
Ми піднялися, і все почалося спочатку. Відкопуємо колеса, Ян заскакує в машину, я впираюсь долонями в розігрітий капот. Чех газує — я штовхаю, газує — штовхаю, газує — штовхаю… Машина гарчить, розхитується, метеляє колесами, розбризкуючи навсібіч пісок, і поволі сунеться назад. А потім глохне двигун або «запаска» впирається в чергову кучугуру піску, або я безсило падаю під бампер, захлинаючись кашлем. Ян виходить з машини і оглядає колеса: наступні півметра відвойовано у пустелі, але задня вісь знову в піску…
Спливло півтори години. Ми зуміли пропхати пікап ще на десять метрів у напрямку рятівного проходу між скелями. Я вкінець знесилився і щораз довше лежав на спині під переднім бампером, неначе скарабей метеляючи лапками, не маючи снаги перевернутися й підвестись, однак ще не переставав вірити, що нам таки вдасться вирватись із смертельного полону.
Перепочивши кілька хвилин, ми розпочали черговий дубль змагання з Атакамою. Цього разу машина спочатку подалась на диво легко, проїхала майже два метри, зате потім вгрузла так глибоко, наче їй попідкошувало колеса. Я відразу зрозумів: це кінець. Не тільки «запаска», задні колеса та вісь, але й кузов опинився у піску. Якось напівсвідомо, більше за інерцією, ми взялися вигрібати пісок з-під днища. Поволі вкопувалися в пустелю, неначе кроти, але твердого ґрунту все не було та не було. Ось ми вже майже лежимо під колесами, а під нами той самий м’який і теплий пісок. «Chevrolet» розпластався немов на перині.
— I think, this is it…[5] — процідив Ян.
— Ага, приїхали… — прохрипів я, всівшись на м’яку купу піску біля колеса.
— І який у нас план? — Ян з надією глипнув на мене. — Чувак, у нас взагалі є план?
Я мовчав і важко дихав. Засохле атрофоване повітря розкраювало зашкарублу глотку на болючі шматки. Потім поліз у салон, звідки витягнув пластикову пляшку із залишками теплої мінералки та карту Атаками. Ян мовчки спостерігав, як я розкладаю запилюжену мапу на гарячому капоті. Зі складок між сторінками сипався дрібний пісок.