Я зітхнув з полегшенням. Джиммі говорив коротко, виважено й упевнено, і попри невисокий зріст, справляв враження людини, котра знає, що каже.
— Слухай, чувак, нашу тачку засмоктало в пісках і ми шукаємо когось, хто зможе допомогти нам її витягти.
— Де засмоктало? — лаконічно уточнив чорнявий чилієць.
Я набрав повітря у груди і одним махом видихнув:
— У Долині Смерті…
Підсвідомо я очікував, що хлопець зараз почне нарікати і лаятися, мовляв, якого дідька вас, чортів, туди понесло. Втім, Джиммі відказав усе тим самим твердим та врівноваженим тоном:
— Я можу допомогти. Он моя машина, — хлопець кивнув на білий добротний «Nissan 4×4», справжній пустельний позашляховик, що проступав невиразною громадою у темряві подвір’я. — Але я не маю з собою ні тросів, ні лопат, ні дошок. Усе спорядження у мене дома.
— А ти хіба не… — почав був я.
— Ні. Я не вдома, — незворушно обірвав мене Джиммі. — Я у своєї дівчини.
«Фак», — подумав я.
— Вибач, чувак, ми не хотіли… — почав я бубніти, але зразу й затнувся. По-моєму, дурнуваті вибачення до одного місця, коли ми вже й так витягли людину посеред ночі з тепленького ліжка коханої. За мить, набравшись духу, я нахабно продовжив: — Значить, поїхали до тебе додому, чувак. Ми готові заплатити за все. Просто нам конче треба притягти той чортовий джип до завтрашнього ранку в Сан-Педро.
Джиммі спокійно кивнув:
— Мій будинок кілометрів за двадцять звідси. В протилежному від Долини напрямку.
Я наморщив лоба, згадуючи, що ніби не бачив на карті жодного іншого поселення в околицях Сан-Педро. Молодий чилієць неначе прочитав мої думки.
— Там усього кілька глинобитних хатин, — сказав він. — Їх немає на карті.
— Все о’кей. У нас в принципі немає вибору. Треба їхати зараз, — нетерпляче сказав я і запитально глипнув на Яна.
— Ми покриємо всі витрати, — підтвердив чех. — Тільки витягніть нам машину.
Джиммі більше нічого не сказав і зник у темряві хатинки. За мить хлопець вигулькнув з дверей, натягаючи на себе спортивну кофту. Ось тут, пригадую, мене трохи попустило і я відчув, що голодний, наче африканський бегемот під час засухи. Шлунок ображено сопів і булькотів, вимагаючи їжі. Я спідлоба зиркнув на індіанця, постарався відігнати думку про те, що моєму нахабству просто не має меж, а тоді, висолопивши язика, зухвало проказав:
— Слухай, Джиммі, мені… кгм… треба заправитися. Якщо тобі не важко, будь ласка, принеси щось поїсти, га. Бо я, коли голодний, стаю сильно злим. Можу навіть на людей кидатися. А нам же ще до ранку джип відкопувати…
Чилієць окинув мене непроникним поглядом і знову пірнув у будинок. Повернувшись, він всунув мені та Янові однакові за розміром пакунки, замотані обгортковим коричневим папером, та пляшку мінералки. В пакунках лежало по два бутерброди з сиром, перекладені товстенними шматками м’яса. «Можна жити!» — подумав я, облизуючись.