Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Ми їхали неквапно, не більше 60 км/год, одначе струмені холодного вітру проймали наскрізь, наче гострі списи древніх рапануйців. Я міцніше натягнув на голову півсферичний шолом. Не стільки задля безпеки, скільки через те, що його м’яка підкладка непогано зігрівала макітру.

Асфальтована дорога пролягає вздовж нашого котеджу на схід, паралельно злітній смузі Матавері, а потім різко звертає на північ. У місці повороту поміж розпластаних кущів починається неширока ґрунтівка, яка веде далі на схід. Все ще здригаючись від холоду, я подав Янові знак. Чех кивнув, з півслова зрозумівши мене, і поїхав прямо, проминувши поворот на північ. Майже відразу ми вискочили на розм’яклу після нічного дощу ґрунтівку і продовжили рухатись на схід.

Через якусь сотню метрів дорога погіршала — серед м’якої твані траплялися гострі вулканічні камені, що могли легко розпанахати шину нашого «дирчика» або ж просто вивалити тебе із «сідла». Невисокі пагорби заступили злітну смугу; останнє нагадування про цивілізацію розсмокталося, зникло за нашими спинами, немов пустельне марево. Ландшафт здичавів і посуворішав. З наближенням до океану вітер ставав різкішим і якимось наче більш напруженим. Солоні бризки залітали на кількадесят метрів углиб суходолу, вкриваючи одяг та обличчя прозорою кольчугою крихітних краплин.

Далі неслись вздовж узбережжя, час від часу пробуксовуючи в неглибоких рівчаках, що перетинали вибоїстий шлях. Подекуди дорога звивалась практично попід чорними від вологи скелями, які щосили стримували натиск океану, але іноді відступала на добрих двісті метрів від берега.

Я старанно крутив головою навсібіч, через що кілька разів ледь не полетів сторчака з мопеда. Річ у тому, що в цих місцях повинно стояти декілька великих аху, позначених на карті як комплекс Акаханґа, однак… мій погляд, куди б я не зирнув, упирався в похмурі прибережні скелі, над якими переливалося сталевою сірістю нескінченне небо. Я не розумів, що діється. Може, ми проїхали відстань значно меншу, аніж ми думаємо, може, з мапою щось не так і ніяких моаі тут немає, а може… «Ми просто сліпі», — стрельнуло в мене в голові.

— Яне, гальмуй! — закричав я. — Ставай!

Мій товариш різко спинився, подумавши, що щось трапилося.

— Що таке?

Я не відповів. Навіть не стягнувши шолома з голови, зліз із мопеда і кинувся до берега. Розкидаючи навсібіч дрібні камінці та пісок, я завис на самісінькому краї прибережної кручі. Ліворуч та праворуч, скільки сягав погляд, вздовж берега кучугурилися страхітливі вулканічні скелі, які, наче масивний бордюр, облямовували острів. Місцями кам’яна стіна здіймалася на десять метрів над рівнем моря; лиш де-не-де видніли пологі виходи до океану, та й ті були вщерть закидані уламками скель, а з води довкола них стриміли побурілі вершечки підводних рифів.

Зі сходу на кам’яний мур один за одним котились велетенські океанські вали. Тьмаво виблискуючи наче щойно застигла сталь, розкотисті хвилі з глухим гуркотом, ревом і стогоном кидалися на кам’яний мур, здіймаючи велетенські фонтани бризок і заливаючи все навкруг сніжно-білою ковдрою піни.

Приклавши бінокль до очей, я спершу подивився на південь, туди, звідки ми приїхали. «Не може бути, — загупало у мене в голові. — Цього просто не може бути». Те, що я кілька хвилин тому сприйняв за звичайнісінькі купи каміння, які одиноко висилися на скелях біля моря, виявилося руїнами аху, коло яких — я й досі не можу забути, як почало буцкати моє серце, коли я це побачив, — валялися «мертві» моаі. Не знаю чому, але про себе я почав називати їх «мертвими».

Вітер дужчав. Море розсерджено гуділо. Аж до самого виднокраю океан устелили шипучі пінисті баранці, які оторочували вершечки хвиль. Хмаровиння зносило на північний захід, до центру острова. Сонце дедалі частіше проступало крізь хмари, наповнюючи живими барвами довколишній краєвид.

Ззаду до мене наблизився Ян. У наших дурнуватих потертих шоломах ми нагадували двох астронавтів, що роблять перші кволі кроки незнайомою планетою.

— Ти бачиш їх, чувак? — тихо спитав я.

— Кого? — перепитав мій товариш, мружачись від шквального вітру.

Я передав йому бінокль. Чех приставив скельця до очей. Кілька секунд він зосереджено мовчав, налаштовуючи чіткість, а потім…

— Holy shit! — не втримався Ян. — Моаі!

— «Мертві» моаі… — похмуро підтакнув я.

Всюди вздовж берега височіли громади аху, значно більші й величніші за Тахай чи Таутіра. Через кожних сто-двісті метрів здіймалася частково поруйнована церемоніальна платформа, викладена з гладких каменів. У бінокль було добре видно, що частина підмостків стояли порожніми, неначе чекаючи, коли на них встановлять статуї, проте біля більшості платформ лежали долічерева скинуті моаі. Більшість аху колись несли на собі лиш по одному велетню, однак поряд деяких платформ валялися чотири, п’ять і навіть більше потрощених статуй.

Затим я безцеремонно вирвав у Яна бінокль і заглянув на північ. Кругом одне й те ж: розколошкані часом аху і колосальні моаі, що лежать, понуро ввіткнувшись носами в землю. На них було боляче дивитись: у багатьох під час падіння зламалися шиї, повідлітали носи.