— Тут булькає…
Чех наставив вуха і прислухався. Ш-ш-ших… ш-ш-ш… буль-буль…
— Ти диви… Точно булькає…
Відсвічуючи голим задом, спираючись мов мавпа на всі чотири кінцівки, я підкрався впритул і зазирнув у чорноту дірочки, звідки долинали незрозумілі звуки.
— Нічого не видно, — доповів напарнику. — Але булькає.
Потому я обережно спробував засунути всередину руку. Спочатку по лікоть, потім ще глибше, аж поки не вперся плечем у каміння. Проте я намацав лиш порожнечу, втямивши, що з глибиною отвір різко розширюється.
— Здається, я зрозумів, що воно таке, — вголос роздумував я. — Під нами є порожнина у вулканічній породі. Щось на кшталт печери. За століття морський прибій продовбав до неї прохід у кільці прибережних скель, і тепер там хлюпає морська вода! Дивовижа, еге? — я глипнув на Яна.
Мій напарник увесь час дивився кудись убік і видався мені чимось вельми стурбованим. Хоча, якщо розібратись, то це я мав тоді бентежитися. Це ж я, а не Ян, є фаховим інженером, і саме я мусив би першим зметикувати про те, що може трапитися, коли в замкнуту порожнину, звідки є лиш один вузький вихід назовні, під великим тиском потрапляє рідина. (Точніше, що може трапитися з тим, чия дурнувата макітра цей вихід навмисно чи мимоволі затуляє.) Але я тоді, певно, стояв у дуже незручній позі, котра не сприяла належному кровообігу в корі головного мозку, а тому був вельми далеким від думок на гідравлічну тематику.
— Максе, а ти не думаєш, що… ну, коли хвиля… вона ж може… — промимрив чех.
Буль… буль-буль… буль-буль-буль! Плюскіт на денці підземної печери потроху наростав.
— Максе…
— Це просто супер! Клас! — не переставав я захоплюватися, нахилившись головою вперед і намагаючись хоч що-небудь розгледіти у чорноті порожнини. — Там цілий грот з підводними ходами! Уявляєш, чувак?
Але Ян у цей час уявляв дещо інше.
Крізь рваний отвір з тихим сичанням випорскувало застояне підземне повітря, наповнене морськими бризками. Печера дихала. Солоні краплинки вологи осідали на волоссі та щоках, наче світанкова роса на траві.
— Максе, хвиля! Максе!!! — зненацька загорлав мій товариш.
А тепер, любі читачі, малюємо собі в голові картинку. Я стою рачки, нахилений і повернутий одним місцем до океану. Спираюсь на витягнуті руки. Стою голяка, наче щойно народжене немовля. Затим, не змінюючи пози, повільно опускаю голову (мені було легше опустити її, аніж задирати і викручувати назад) і дивлюся собі між ноги у бік моря. Намалювали? А тепер уявіть, що я там побачив… Ні, ні, ви не про те подумали! Насправді я узрів, як зі сходу, вилискуючи на сонці немов сталева стіна, до берега нісся чотириметровий водяний вал. Раптом я пригадав, що Тур Хейєрдал у своїй книзі «Аку-Аку» писав про такі вали, які виринають ураз і нізвідки. Одна з таких підступних гігантських хвиль навіть перевернула човен, що перевозив експедиційне спорядження з норвезького корабля до табору на острові. А далі… Кріпіться, мої любі читачі.
— Що таке? — незворушним голосом спитав я у Яна.
Попри те, що я так своєчасно пригадав опис каверзних океанських валів, наведений у Хейєрдаловій книзі, до мене все ще не доходило, що зараз буде. Навіть коли, ще раз нахиливши довбешку, випадково помітив іще одну, зовсім не маленьку «дірочку» акурат у себе під попою, я не усвідомив небезпеки, що стрімко насувалася на головного члена першої української Експедиції на острів Пасхи.
Тим часом гуркіт у підземному склепі прямо в мене під ногами наростав. Потоки повітря, що виривались крізь отвори, міцнішали.
— Тут зараз, мабуть, буде прикольний фонтанчик, — легковажно бовкнув я.