Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

— Ну… — неквапом почав Ян, дивлячись кудись набік.

— Що «ну»? — перепитав я, теж поглипуючи вбік. В інший бік.

— Ліземо?…

Мружачись, я озирнув околиці: видивлявся паркових рейнджерів. Нікого навкруги. Ми стояли перед входом самі.

— Ліземо, звісно. Є інші варіанти? — спокійно промовляю і без вагань деруся вгору затертою стежкою, встеленої шаром іржавої глини.

— А якщо хтось помітить? — бурчав за спиною Ян, не відстаючи від мене.

— Скажемо, що ми американці, — відрубав я, — і не тямимо ні слова іспанською.

— А якщо не повірять? Або їм просто буде по-барабану?

— Значить, будемо тікати…

Протюпавши якихось двадцять метрів, ми опинилися всередині кратера Рано Рараку. Жерло за розмірами та геометрією напрочуд сильно нагадало мені римський Колізей.

Перед нашими носами розкинулося чистеньке й тихе озеро, правий берег якого густо заріс очеретом (тою самою тоторою, яку ми бачили на Тітікаці). За зеленими очеретяними хащами полого здіймався увись вкритий невисокою травою південний край кратера. Де-не-де клубочились кущі. Через різну висоту стін та крутизну урвищ, зсередини сімсотметрове жерло Рано Рараку скидалося на покладену боком кавову чашку.

Щойно я вступив до цього природного амфітеатру, мені в око впали дві речі. Перше — це пожовтілий від часу кінський череп, що лежав на високому камені точно посередині між виходом з розщелини в стіні вулкана та берегом озера, і друге — незліченна армія моаі, вкопаних у землю на південному схилі кратера. Тут були статуї всіх форм та розмірів, а також на будь-яких стадіях створення: від невиразних облич, що наче примари з фільму жахів лиш проступають між скелями, до цілком завершених (якщо не зважати на відсутність очей) скульптур.

Затим ми обійшли озеро справа і ледве видряпалися на найвищу точку кратера. Перед нами, наче в гнізді з трави і каменів, лежала дюжина незавершених статуй. На півдні зяяла прямовисна стометрова прірва, а далеко внизу біля моря видніла вервечка вухатих велетнів на аху Тонгарікі.

Аху Тонгарікі

Аху Тонгарікі — найбільший аху на острові Пасхи, розташований на березі навпроти кратера Рано Рараку. Як і всі інші моаі, статуї на аху Тонгарікі були повалені під час міжусобних воєн на Рапа Нуї. У 1960 році аху було ще більш пошкоджено через цунамі, яке наринуло на східне узбережжя острова. Від удару хвилі церемоніальна платформа практично повність зруйнувалася, а повалені статуї занесло на сто п’ятдесят метрів углиб острова. Втім, у 1990-му завдяки зусиллям японських громадських організацій та за активної участі чилійського уряду аху відновили. Нині на ньому підносяться п’ятнадцять моаі, в тому числі 86-тонний велетень, який є найважчим моаі, що будь-коли встановлювався на аху.

Я стояв на самісінькій вершині Рано Рараку, підставивши обличчя й груди невгамовному Борею. Зненацька Ян, який у цей час длубався трохи нижче від мене, нашіптуючи на вуха статуям свої найзаповітніші бажання, подав мені рукою знак. Попервах я нічого не второпав, а тому, набравши повітря в легені, щосили гукнув:

— Що таке, друже? Я тебе не розумію!

— Гля… нокль… на о… ро… — кричав мій напарник, однак вітер підхоплював його слова і відносив їх до центру кратера.

— Що?! Не чую!

— Глянь у… нокль! Там хто… є! На озе… і! — щосили горлав Ян.