Вітер розганяв дрібний дощ, і він поривами налітав на корабель. Горизонт швидко наближався. Світло померкло, наче в повітря витрусили величезну кількість попелу. Надходила ніч.
Корабель плавно гойдався, рівномірно здригаючись від роботи машин. Один з вахтових задраював ілюмінатори в штурманській рубці. Яскраво спалахнув топовий вогонь. Ганешин неквапливо походжав по містку. Головний біль вгамовувався, ніби розчиняючись у вологому й холодному океанському вітрі. Цей біль, наслідок поранення в дні Великої Вітчизняної війни, час від часу мучив його ще й тепер, через кілька років. Ганешин притулився до поручнів, вдивляючись у темряву. В тьмяному поєднанні мороку з судновими вогнями проступали білі надбудови корабля.
Грюкнули двері. Настил містка розсікла широка смуга світла і зникла. Хтось вийшов з рубки, мабуть, приглядався до темряви. Знайшов Ганешина і звернувся до нього:
— Товаришу капітан першого рангу, знову гостра зазубрина. Хочете подивитись…
— Слухайте, капітане другого рангу, тобто Федоре Григоровичу, — перебив Ганешин, — годі тобі мене величати, казав уже не раз!..
— Згоден, Леоніде Степановичу, згоден! — засміявся Щитов, командир гідрографічного судна. — Все ще живуть звички воєнного часу.
Офіцери зайшли в яскраво освітлену рубку, що сяяла полірованим деревом, приладами, дзеркальними шибками. Перехід від холодної темряви і безмежності моря до теплого затишку рубки був приємний. Відчуття посилювалося тихими звуками скрипкової мелодії, що линула з репродуктора в кутку рубки. Мічман, який стояв перед великим циферблатом ехолота, оглянувся і, побачивши Ганешина, виструнчився. Ганешин знову посміхнувся: він ніяк не міг звикнути до шанобливої уваги до нього товаришів по роботі. Зараз, в мирних умовах, це здавалося йому зайвим.
— Продовжуйте свою справу, мічмане! — Ганешин зняв дощовик, зюйдвестку і вийняв люльку.
Мічман зніяковів, тихо відповів:
— Я… я, власне… просто милувався ним…
— Ага, так вам подобається наш новий ехолот, — схвально подивився на юнака Ганешин. — А чим, по-вашому, він кращий за х’юзівський, останньої моделі?
— Та хіба ж можна порівнювати! — вигукнув мічман. — По-перше, діапазон глибин — наш бере будь-яку без найменших кутових зміщень; величезна чутливість, дуже точна автоматична вибірка поправок, а головне, головне… сухий запис ехолота і тут же на стрічці курсові позначки…
— Дуже добре! Я бачу, що ви вже цілком ознайомилися з нашим приладом.
— Товариш Соколов — ентузіаст глибоководних вимірювань, — втрутився Щитов. — Одначе на зубчик треба глянути, а то стрічка сховається.
Ганешин вийняв з рота люльку і підійшов до великого диска, в центрі якого горіло оранжеве вічко і тремтіла тоненька стрілка, оточена потрійним кільцем поділок і цифр. Це був покажчик глибин ехолота, а під ним. у чорній прямокутній рамці, за блискучим склом повільно, майже непомітно повзла блакитна стрічка ехографа — приладу, який креслив безперервний профіль дна під час руху корабля.
Звукові коливання високої частоти, випромінювані з днища судна, летіли вниз, у недосяжні глибини океану, і, повертаючись через складну систему підсилювачів, примушували стрілку коливатися і креслити профільну лінію. Мічман квапливо показав відповідне місце на стрічці. Тут, між товстою рисою дна корабля і скісними позначками пройденої відстані та змін курсу, йшла плавна лінія пологого дна, яка раптово переривалася різким зламом: загострена підводна вершина піднімалася майже на два кілометри з чотирикілометрової плоскодонної западини океану.
Ганешин задоволено посміхався:
— За рейс чотирнадцять «зубчиків» уже знайшли! Недаремно пішов я з вами…
— Леоніде Степановичу, признайся мені по щирості, — почав командир судна, — оці підводні «зубчики» тобі для нового приладу потрібні?
— Угадав, угадав Федоре Григоровичу! — обернувся до Щитова Ганешин. — Сядьмо, а то я по містку кілометрів двадцять виходив. Мій новий прилад уже пройшов усі перевірки, і ми з тобою будемо пробувати його в роботі одразу ж, як повернемося. Можу зараз розповісти — нехай і мічман послухає — принцип побудови приладу ми ке держимо в таємниці. Мій прилад пристосований для того, щоб бачити під водою на найбільших глибинах за принципом телевізора. Основна трудність у розв’язанні цього завдання полягає в освітленні досить великих просторів, щоб через величезне поглинання світлових променів у багатій на кисень глибинній воді телевізор не був подібний до ока дуже близькозорої людини. Я добився хороших результатів тим, що створив «нічне око» — прилад дуже чутливий до світлових променів. Навіть при невеликій кількості світла він дає зображення. Потім я застосував подвійний прожектор з двома однаковими за розміром пучками променів: один з них багатий на червоні та інфрачервоні промені; другий — на сині та ультрафіолетові. Ви знаєте, що вода найшвидше поглинає червоні довгохвильові промені; промені короткохвильові йдуть значно глибше (ультрафіолетові досягають тисячі метрів од поверхні океану). Але зате каламутна вода розсіює світло і легко вбирає короткохвильові промені, тоді як довгохвильові краще пробивають товщу такої води. Якщо відповідно комбінувати найбільш короткі і найбільш довгохвильові промені на глибині у пучку світла мого прожектора, то їх можна застосувати в найрізноманітніших умовах. Такий апарат, опущений у глибину, передає по кабелю нагору електричними хвилями зображення, яке відтворюється на спеціальному екрані. Кут освітлення і кут зору мого апарата дуже широкі; подвійні об’єктиви, що розсуваються, як у далекомірі, дають глибоке стереоскопічне зображення. Прилад бачить ширше й різкішу ніж людське око… Щось ти ніби розчарований, Федоре Григоровичу, — посміхнувся Ганешин. — Ти гадав, мій винахід являє собою щось інше?