— Який це Ткачов? Той, що по непотопленню?
— Навпаки, по потопленню, — відповів дотепом Ісаченко. — Командир сторожового корабля Північного флоту.
— Он як, — байдуже озвався Ганешин. — А що за доповідь?
— Та він нічогісінько не знає! — вигукнув Ісаченко.
Моряки, які оточували співрозмовників, засміялися.
— Ну ж бо, просвітіть, — добродушно посміхнувся Ганешин.
— Сьогодні ж заключне засідання сесії Академії наук, присвяченої морським справам. Ну, а Ткачов виловив незвичайного гада; командуючий наказав йому обов’язково довести це до відома вчених. Ткачов — сміливий командир, але до доповідей не любитель… А втім, починається, — урвав розмову Ісаченко, — самі про все дізнаєтесь.
Почувся дзвінок головуючого. На кафедру рішуче зійшов середній на зріст, світловолосий офіцер з гострим обличчям.
Орден Нахімова прикрашав його старанно випрасуваний кітель. Моряк окинув поглядом притихлий зал і почав говорити, від хвилювання часто й обережно доторкуючись до верхнього гаплика на комірі. Але незабаром доповідач оволодів собою.
Ганешин не раз плавав у тих місцях і тому слухав Ткачова з особливим інтересом. Як тільки Ткачов промовив: «Мій корабель п’ять діб патрулював далеко у відкритому морі, біля тридцять другого меридіана, по-нашому — в четвертому районі», перед очима Ганешина постало похмуре, свинцевого кольору море…
Водний простір не відчувався в холодному, мутному від вологи повітрі. Горизонт був близько і тому таїв v собі небезпечні несподіванки… Поява німецького підводного човна, що йшов повним ходом у надводному положенні, була цілковитою несподіванкою. Очевидно, німці не думали зустріти радянський сторожовий корабель так далеко від берегів, і поки човен занурювався, Ткачову вдалося наблизитися до ворога.
Над морем пролунали постріли, схожі на удари в гігантський бубон, і трохи попереду від того місця, де щойно зникла рубка підводного човна, здійнялися водяні стовпи, пронизані червоними блискавками і хмарками червоного диму. Це рвалися глибинні бомби, поставлені на незначне заглиблення. Досвідчений винищувач човнів, Ткачов в одну мить визначив приблизний сектор знаходження ворога і почав закидати його бомбами.
Тим часом корабель досяг того місця, де занурився підводний човен. Ткачов наказав припинити скидання бомб і застопорив машину. Лейтенант Малютін подав Ткачову навушники гідрофонів, однією рукою продовжуючи обертати рукоятку підсилювача. Невиразний шум моря, що віддавався в гідрофонах, не виявляв присутності підводного ворога. Ткачов зрозумів: підводний човен, почувши, що гвинти над ним стихли, теж застопорив мотори.
Кивнувши лейтенантові, Ткачов рвонув ручку машинного телеграфу, машина почала працювати на повний хід, гвинти зашуміли в гідрофонах, як водопади. Знову пролунав дзвінок телеграфу. В ту ж мить машина зупинилась, і у відлунні руху корабля Ткачов уловив зникаючий, здавалося, дуже далекий шум гвинтів підводного човна.
— Ліво на борт!
Як і раніше, з глибини було чутно рівномірні глухі шуми. Ткачов уявив собі підводний човен там, унизу, як він нишком намагається вислизнути, виляючи на ходу і стопорячи свої електромотори. Через кілька секунд підводний човен знову зупинив свої мотори. Шум гвинтів затих. Але Ткачов уже знав пеленг, приблизну глибину і напрям, в якому тікав противник. Швидкі руки мінерів установили гідростатичні підривні капсулі на глибину дев’яносто метрів: вибух важких глибинних бомб ефективніше діє вгору, ніж в глибину. Ткачов поставив ручку телеграфу на «повний вперед», судно рвонуло з місця, потужні машини збурили за кормою велетенський пінястий вал. Коли швидкість судна досягла п’ятнадцяти вузлів, Ткачов почав натискувати по черзі спускові важелі правого і лівого лотків. Кожна глибинна бомба, схожа на бочку з-під бензину, м’яко падала своєю багатопудовою вагою в спінену за кормою воду, і на її місце поважно, неквапливо підкочувалась інша. А зверху, вздовж лотка безперервним ланцюгом котилися нові й нові чорні, гладенькі бочки, такі невинні на вигляд.
Сторожовий корабель пройшов по широкій дузі, залишаючи за кормою зелені водяні стовпи, вже без вогненних проблисків і значно нижчі. Ткачов стежив за розміщенням вибухів, одночасно обчислюючи розміри та площу накриття. «Ще одну, останню, для певності, — подумав Ткачов, натискуючи на правий важіль бомбоскидувача. — Все одно нікуди не дінеться. На дно він не ляже, глибина тут майже кілометр. Попався!»
Лейтенант, що стежив за секундоміром, здивовано знизав плечима. Вже минув час, необхідний для занурення бомби, а вибуху не було. Ткачов наказав повернути корабель назад, щоб прослухати човен у покритій бомбами зоні.
— Гавриленко! — гукнув лейтенант до мінного старшини. — Ви як поставили підривний капсуль в останній?
— Точнісінько як у всіх: дев’яносто метрів, товаришу лейтенант!