У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

На схід від головного вівтаря підлога не з білого мармуру, як скрізь, а з міцної міді, і це привернуло мою увагу. Східний і західний вівтарі не такі багаті і красиві, хоча також зроблені із золота, і крилаті фігури золотих ангелів стоять з боків цих вівтарів. У стіні позаду східного вівтаря зроблено отвір у вигляді бійниці. У цей отвір уривається перший промінь вранішнього сонця, ніжно торкається пелюсток великої золотої квітки-вівтаря і падає на західний вівтар. Увечері останнє проміння призахідного сонця довго спочиває на східному вівтарі, поки не згасне в мороці ночі.

Це ніжне прощання вечора із зорею.

За винятком цих трьох вівтарів і крилатих фігур над ними, храм під білим куполом абсолютно порожній і без будь-яких прикрас, що, мені здається, посилює грандіозне враження, яке справляє храм сонця.

Коли я порівнюю цей геніальний витвір мистецтва зі строкатими спорудами і жалюгідними орнаментами, якими архітектори прикрашають європейські міста, я відчуваю, що їм слід повчитися у майстрів Цу-венді! Коли мої очі звикли до похмурого освітлення прекрасної будівлі, його мармурової краси, досконалості його ліній і контурів, у мене вирвався мимовільний вигук: “Тут і собака набув би релігійного відчуття!” Цей вигук вульгарний, але ясніше передає мою думку, ніж ввічлива похвала.

Біля воріт храму нас зустріла варта і солдати, підпорядковані жерцям. Вони повели нас в один із портиків і залишили тут на півгодини. Ми встигли за цей час переговорити про те, що перебуваємо у великій небезпеці, і вирішили: якщо буде зроблена спроба схопити нас, захищатися, скільки можливо. Умслопогас негайно заявив, що розтрощить поважну голову великого жерця своєю сокирою. З того місця, де ми стояли, було видно, що незчисленний натовп наповнював храм, очевидно, очікуючи надзвичайних подій. Щодня, коли полуденне проміння сонця осяває центральний вівтар, під звуки труб відбувається жертвоприношення богу сонця, що складається іноді з туші барана або бика, іноді фруктів і зерна. Трапляється це і після полудня, оскільки Цу-венді лежить неподалік від екватора і дуже високо над рівнем моря, і сонце цієї пори кидає вертикально своє гаряче проміння на землю. Сьогодні жертвоприношення мало здійснитися о восьмій хвилині на першу годину.

Рівно опівдні з’явився жрець, подав знак, і варта запросила нас просунутися вперед, що ми й зробили всі, крім Альфонса, обличчя якого відбивало жах. За кілька секунд ми стояли за портиком і дивилися на море людських голів, що оточували центральний вівтар і жадібно розглядали іноземців, які вчинили святотатство, перших іноземців, яких їм випало побачити.

Із нашою появою натовп загомонів. Ми пройшли крізь нього і зупинилися на східному боці, там, де підлога мідна, обернувшись до вівтаря. Простір поблизу золотих крилатих фігур був обгороджений мотузком, і люди товпилися за ним. Одягнені в білий одяг жерці, тримаючи в руках золоті труби, стали довкола, і попереду них Егон, великий жрець, із безглуздою шапочкою на голові. Ми стояли на мідній підлозі, не підозрюючи, що відбувається, хоча я чув якесь дивне шипіння під підлогою. Я озирнувся довкруги, бажаючи бачити, чи з’явилися сестри-королеви в храмі, але їх не було. Ми чекали. Пролунав знову спів сурм, і обидві королеви пішли поряд, супроводжувані сановниками, між якими я впізнав Насту. Позаду рухався загін охоронців. Я вельми зрадів появі королев. Обидві вони стали попереду, ліворуч і праворуч стали сановники, а позаду, півколом, розташувалася варта.

Запанувало мовчання. Нілепта поглянула на нас і спіймала мій погляд. Мені здалося, вона хотіла щось сказати очима. З мого обличчя її погляд перейшов на мідну підлогу, яка була під нашими ногами. Потім вона зробила ледве помітний рух голови. Спочатку я не зрозумів, вона повторила. Тоді я здогадався, що треба посунутися далі від мідної підлоги. Ще погляд, і я упевнився у своєму здогаді: небезпека була в тому, що ми опинилися на мідній підлозі! Сер Генрі стояв поряд зі мною з одного боку, Умслопогас — з другого. Не повертаючи голови, я прошепотів їм, щоб вони посувалися назад, поволі, крок за кроком, поки їх ноги не ступлять на мармурову підлогу, там, де закінчується мідна.

Сер Генрі шепнув це Гудові й Альфонсу. Ми почали задкувати поволі, непомітно, так непомітно, що тільки Нілепта і Зорайя помітили це. Я знову подивився на Нілепту, вона непомітно кивнула головою на знак схвалення. Поки очі Егона були в молитовному екстазі звернені до вівтаря, мої теж, у певному екстазі, спрямувалися в його спину. Раптом він підняв свої довгі руки і урочисто заспівав гімн сонцю.

Це була відозва до сонця, й означала таке:

Мовчанням скуті надра глибокого мороку! Тільки в небесному просторі зірка розмовляє із зорею! Земля тужить і обливається сльозами бажання, Всіяна зорями ніч обіймає її, але не може втішити. Вона одягається туманом немов у траурне вбрання, І простягає свої бліді руки на схід! Там, на далекому сході, видніється смужка світла; Земля дивиться туди, з надією здіймаючи руки. Тоді ангели злітають зі священного місця, о, сонце, І розганяють темряву своїми вогняними мечами. Підіймаються на лоно похмурої ночі, що настає! Місяць блідне, як обличчя вмираючої людини! Ти, о сонце осяйне, з’являєшся у всій славі твоїй! О, ти, променисте сонце, одягнене вогненною мантією! Ти простуєш небом у своїй вогненній колісниці! Земля — твоя наречена! Ти візьмеш її в свої обійми, І вона народить тобі дітей! Ти любиш її, вона належить тобі! Ти — батько світу, джерело світла, о сонце! Твої діти простягають до тебе руки і гріються в промінні твоєму! Старі тягнуться до тебе і згадують минулу силу й завзятість! Тільки смерть забуває про тебе, променисте сонце! Коли ти гніваєшся, ти ховаєш лик свій від нас. Темна завіса хмар приховує тебе, Земля тремтить від холоду, і небеса плачуть, Плачуть під ударами зловісного грому, І сльози їхні дощем падають на землю! Небеса зітхають, і це зітхання чується в поривах вітру, Квіти вмирають, пишці поля не родять, бліднуть, Старі і діти ховаються і сумують За твоїм живодайним теплом і світлом, о, сонце! Скажи, хто ти, о вічне сонце? Хто затвердив тебе на твоїй висоті, о, ти, вічне полум’я! Коли з’явилося ти, і коли закінчиш свій шлях небом? Ти, втілення живого духу! Ти незмінне і вічне, бо ти — початок усьому, І тобі не буде кінця, коли діти твої будуть забуті! Так, ти вічне і нескінченне! Ти сидиш у висоті, На своєму золотому троні, і ведеш рахунок століттям! Батьку життя! Променисте, життєдайне сонце!

Егон закінчив гімн, вельми красивий і оригінальний, і після хвилинної паузи поглянув угору, до купола, і вимовив: “О, сонце, зійди на свій вівтар!”

І раптом сталося диво! З висоти, неначе вогненний меч, блиснув яскравий промінь світла… Він осяяв пелюстки золотого вівтаря-квітки, і чудова квітка розкрилася під його променистим диханням. Поволі розкривалися великі пелюстки і відкрили золотий вівтар, на якому горів вогонь. Жерці затрубили в сурми… Гучно крикнув натовп, піднявся до позолоченого купола і викликав у відповідь луну в мармурових стінах храму. Сонячний промінь упав на золотий вівтар, на священне полум’я, яке захвилювалося, загойдалося і зникло. Знову пролунали звуки труб. Знову жерці підняли руки, вигукуючи:

— Прийми жертву нашу, о, священне сонце!

Я знову спіймав погляд Нілепти, очі її були спрямовані на мідну підлогу.

— Стережися! — вимовив я голосно. — Стережися!

Я бачив, як Егон нахилився і торкнувся вівтаря. Обличчя в натовпі довкола нас раптом почервоніли, потім зблідли… Немов глибокий подих промайнуло над нами! Нілепта нахилилася вперед і мимовільно прикрила очі рукою. Зорайя обернулася і щось прошепотіла начальникові охоронців. Раптом з різким шумом мідна підлога рушила перед нами і відкрила жахливу піч під вівтарем, величезну і розжарену до того, що в ній могло розтопитися залізо.

Із криком жаху ми відскочили назад, усі, окрім нещасного Альфонса, який затерп від страху і, напевно, впав би у вогонь, якби сильна рука сера Генрі не схопила його і не відтягла назад.

Жахливий гомін піднявся в натовпі. Ми, четверо, продовжували посуватися назад; Альфонс був посередині, ховаючись за наші спини. У нас були револьвери, хоча рушниці у нас ввічливо відібрали при виході з палацу, оскільки тут не мають поняття про револьвери.

Умслопогас приніс із собою сокиру, та ніхто не наважувався відняти її, і тепер зухвало крутив її над головою і бив у мармурові стіни храму. Раптом жерці вихопили мечі з-під свого білого вбрання і кинулися на нас. Треба було діяти або гинути. Перший жрець, який кинувся на нас, був здоровий і кремезний паруб’яга. Я вистрілив у нього, він упав і зі страшним криком скотився у вогонь, приготований для нас.