Я вклонився і сказав, що з’явився за наказом королеви.
“Так, я хотіла поговорити з тобою. Сідай! Мені набридає дивитися вгору — ти такий високий!”
Вона вказала мені місце поряд із собою і сіла так, щоб бачити моє обличчя.
“Мені не личить сидіти поряд з королевою!” — сказав я.
“Я сказала — сідай!” — була її відповідь.
Я сів, і вона почала дивитися на мене своїми темними очима. Зорайя сиділа нерухомо, тихо кидаючи слова, і весь час дивилася на мене. Вона була схожа на білу, прекрасну квітку! Чорне волосся відтіняло її бліде, вродливе обличчя! Нарешті, не знаю чому, чи від її погляду, чи від пахощів волосся, я відчував себе неначе під гіпнозом. Голова у мене запаморочилася.
Раптом вона підвелася.
“Інкубу, — промовила вона, — чи любиш ти владу?”
Я відповів, що люблю багатство, бо воно робить людину сильною.
“У тебе буде багатство! Інкубу, чи любиш ти красу?”
На це я заперечив, що люблю прекрасні статуї, прекрасні будівлі, картини! Вона спохмурніла і замовкла. Нерви мої були такі збуджені, що я тремтів, як листок. Я відчував, що має трапитися щось жахливе, і був безпорадний!
“Інкубу! — вимовила вона, — чи хочеш ти бути королем? Вислухай мене. Чи хочеш ти бути королем? Чужоземцю! Я хочу зробити тебе королем Цу-венді і чоловіком королеви Зорайї! Слухай! Ніколи, жодному чоловіку не відкривала я свого серця, а тобі, іноземцю, кажу це без сорому і готова віддати тобі все і знаю, що тобі важко самому говорити про це! Біля твоїх ніг лежить корона, мій Інкубу, і жінка, яку багато хто мріє назвати своєю! Відповідай мені, обранцю мій! Хай слова твої пестять мій слух!”
“О, Зорайо! — сказав я, — не говори так, прошу тебе! Це неможливо! Я заручився з твоєю сестрою Нілептою, Зорайо, і люблю її, її одну!”
Поки я говорив, Зорайя затулила обличчя руками. Коли вона відняла руки від обличчя, я відскочив назад. Це обличчя було біле, як крейда, а очі її метали блискавки. Вона встала і, що найжахливіше, здавалася майже спокійною на вигляд. Один раз вона глянула на кинджал, що лежав на столі, немов збиралася вбити мене, але не чіпала його. Одне тільки слово вирвалося в неї.
“Іди!”
Я пішов, задоволений, що легко відбувся. Дайте мені ще вина, вино — хороший товариш! і скажіть, що мені робити?
Я похитав головою. Справа була серйозна.
— Треба розповісти все Нілепті, — порадив я. — І я краще, ніж ви, розповім їй усе. Вона може запідозрити вас! Хто з нас стоятиме на варті сьогодні вночі?
— Гуд!
— Чудово! Тим менше шансів, що Нілепта про щось дізнається! Не дивіться так здивовано! Я думаю, що Гуду слід сказати про те, що сталося!
ebooksa