Обидві королеви справляли приголомшуюче враження. Зорайя підвела своє бліде обличчя, зуби її були міцно стиснуті, а під палаючими очима залягли червоні кола. Тричі намагалася вона говорити, і тричі голос зраджував її. Нарешті вона заговорила і, піднявши свого срібного списа, махнула ним. Виблискував спис, виблискували золоті луски туніки і похмурі очі Зорайї!
— Ти вважаєш, Нілепто, — дзвінко вимовила вона, — ти гадаєш, що я, Зорайя, королева Цу-венді, допущу, щоб чужоземець сів на трон мого батька, щоб його нащадки успадковували Будинок сходів? Ніколи! Ніколи! Поки в моїх грудях б’ється життя, поки у мене є воїни і є спис, щоб завдавати удару! Хто на моєму боці? Хто за мною? Хто? Або передай цього чужоземного вовка і його приятелів в руки жерців за вчинене блюзнірство, або… Нілепто, я оголошую тобі війну, криваву війну! Твоя пристрасть спричинить пожежі міст наших, омиється кров’ю твоїх прихильників! На твою голову ляже смерть цих людей, у твоїх вухах звучатимуть стогони вмираючих, крики вдів і сиріт! Я хочу скинути тебе з трону, Нілепто, Біла Королево, скинути до підніжжя наших сходів, бо ти зганьбила славне ім’я нашої династії! А вас, іноземці, всіх, окрім Бугвана, який надав мені послугу, — і я врятую його, якщо він залишить своїх друзів (бідний Гуд похитав головою і пробурмотів англійською: “Це неможливо!”), — вас я обгорну листами з золота і повішу на ланцюгах біля колон храму, щоб ви були застереженням для інших! Ти, Інкубу, помреш іншою смертю, про це поговоримо потім!
Вона замовкла, задихаючись від пристрасті, схожою на бурю. Гомін здивування і жаху промайнув залою.
— Говорити так, як говорила ти, сестро, погрожувати, як ти, я вважаю негідним мого сану і моєї гордості! — вимовила Нілепта спокійним, упевненим голосом. — Якщо ти хочеш почати війну, починай, Зорайо, я не боюся тебе! Моя рука ніжна, але зуміє відбити твою армію! Мені шкода народу, шкода тебе, але ти мені не страшна, повторюю тобі! Учора ти намагалася відбити у мене коханого і пана, того, кого сьогодні ти назвала “чужоземним вовком”, ти хотіла, щоб він був твоїм коханим, твоїм паном. (Ці слова схвилювали всю залу!) Ти минулої ночі, як я дізналася, прокралася змією до моєї спальні таємним шляхом і хотіла вбити мене, свою рідну сестру, поки я міцно спала…
— Це брехня, брехня! — пролунали голоси, серед яких виділявся голос великого жерця Егона.
— Це правда! — сказав я, тримаючи в руці і показуючи присутнім лезо кинджала. — Де ж рукоятка цього кинджала, Зорайо?
— Це правда! — закричав Гуд, який вирішив діяти відкрито. — Я застав Царицю Ночі біля ліжка Білої Королеви, і цей кинджал зламався об мої груди!
— Хто за мною? — крикнула Зорайя, махаючи списом, помітивши, що загальні симпатії схилялися на сторону — Нілепти. Бугване, і ти проти мене? — звернулася вона до Гуда тихим, стриманим голосом. — Ти, низька душе, ти відвертаєшся від мене, а міг бути моїм чоловіком і королем країни! О, я закую тебе в міцні ланцюги! Війна! Війна! — вигукнула вона. — Тут, поклавши руку на священний камінь, який, за передбаченням, існуватиме, доки народ Цу-венді не схилиться під чужоземним ярмом, я оголошую війну, війну до кінця! На життя і на смерть! Хто піде за Зорайєю, Царицею Ночі, до перемоги і тріумфу?
Відбулося невимовне сум’яття. Багато хто поспішив приєднатися до Зорайї, інші — до нас.
Серед прихильників Зорайї виявився один воїн із загону охоронців Нілепти. Він раптово обернувся до нас спиною і кинувся до дверей, через які проходили прихильники Зорайї. Умслопогас, присутній при цій сцені і на диво спокійний, одразу ж зметикував, що коли цей солдат піде від нас, то його приклад повторять інші, і кинувся на воїна. Той підняв свого меча. Зулус із диким криком відстрибнув назад, ударив ворога своєю жахливою сокирою і заходився довбати йому голову, поки воїн не впав мертвим на мармурову підлогу. Це була перша пролита кров!
— Замкнути ворота! — наказав я, сподіваючись, що ми встигнемо схопити Зорайю, та було вже пізно.
Варта пройшла у ворота за королевою, і вулицями пролунав стукіт коліс і скажений галоп коней.
Зорайя зі своїми прихильниками вихором промайнула містом у напрямку своєї військової квартири в М’Арступа, фортеці, розташованої за сто тридцять миль на північ від Мілозиса.
Потім місто готувалося до війни, і старий Умслопогас сидів і, милуючись заходом сонця, гострив свою сокиру.
Розділ XІX
ВЕСІЛЛЯ
Одна людина, проте, не встигла пройти у ворота, поки їх не закрили. Це був великий жрець Егон, котрий, як ми були впевнені, служив головним радником і помічником Зорайї, душею її партії. Лютий старий не забув нашого святотатства. Він знав також, що у нас було кілька релігійних систем і, поза сумнівом, дуже боявся, щоб ми не надумали вводити свою релігію в країні, і я відповів йому, що у нас є, наскільки я знаю, дев’яносто п’ять різних релігій. Це страшенно вразило його; справді, становище його, великого жерця національного культу, було складним. Він щодня остерігався запровадження нової релігії. Коли ми дізналися, що Егон у нас, Ні-лепта, сер Генрі та я довго обговорювали, що з ним робити. Я запропонував посадити його до в’язниці, але Нілепта похитала головою і зауважила, що такий вчинок викличе обурення і чутки в країні.
— О, якщо я виграю війну і буду справжньою королевою, я знищу всю могутність цих жерців, їхні обряди і похмурі таємниці! — додала Нілепта, тупнувши ногою.
— Хотів би я, щоб старий Егон чув ці слова; він, напевно, злякався б.
— Якщо ми не посадимо його до в’язниці, — сказав сер Генрі, — то ліпше відпустити його! Він не потрібен нам!
ebooksa