Нілепта подивилася на нього.
— Ти так гадаєш, мій пане? — запитала вона сухо.
— Так, — відповів Куртіс, — я не бачу, навіщо він нам потрібен?
Нілепта мовчала і продовжувала дивитися на нього ніжним і сором’язливим поглядом. Нарешті Куртіс зрозумів.
— Вибач мене, Нілепто, — сказав він, — ти хочеш зараз же повінчатися зі мною?
— Я не знаю, як бажає мій пан, — швидко відповіла вона. — Але якщо мій пан хоче, то жрець — тут, і вівтар недалеко! — додала вона, вказуючи до вхід у молильню. — Я готова виконати бажання свого пана! Слухай, Інкубу! Через вісім днів, навіть менше, ти маєш покинути мене і йти на війну, бо ти командуватимеш моїм військом. На війні люди вмирають, і якщо це станеться, ти недовго будеш моїм, о Інкубу, і вічно житимеш в моєму серці і пам’яті…
Сльози раптом потекли з її прекрасних очей і окропили ніжне обличчя, неначе краплі роси на прекрасній квітці.
— Може, — продовжувала вона, — я втрачу корону і з нею своє життя і твоє. Зорайя сильна і мстива, від неї не можна чекати милосердя. Хто може знати майбутнє? Щастя — це білий птах, який літає швидко і часто ховається в хмарах! Ми маємо міцно тримати його, якщо воно потрапило нам до рук! Мудрість не велить нехтувати сьогоденням заради майбутнього, мій Інкубу!
Вона підвела до Куртіса своє обличчя й усміхнулася йому.
Знову я відчув дивні ревнощі, обернувся і пішов від них. Вони, звичайно, не звернули уваги на мене, вважаючи мене, мабуть, старим дурнем, і, напевно, мали рацію!
Я пройшов до нашого приміщення і побачив Умслопогаса біля вікна; він гострив сокиру, неначе шуліка, який відточує свого гострого дзьоба поблизу вмираючою бика.
За годину до нас прийшов сер Генрі, веселий, сяючий, збуджений, і, заставши всіх разом, Гуда, мене й Умслопогаса, запитав нас, чи згодні ми бути присутніми на його весіллі?
Звичайно, ми погодилися і вирушили до молильні, де вже був Егон, який розлючено дивився на нас. Очевидно, він і Нілепта мали протилежну думку стосовно майбутньої церемонії. Егон рішуче відмовився вінчати королеву і не дозволяв зробити це іншому жерцю. Нілепта дуже розсердилася і заявила Егону, що вона, королева, вважається главою церкви, вимагала покори, і наполягає на цьому39.
Егон відмовився йти на церемонію, та Нілепта змусила його, так аргументуючи.
— Звичайно, я не можу страчувати великого жерця, — сказала вона, — оскільки в народі існує безглуздий забобон; я не можу навіть посадити тебе до в’язниці, бо підлеглі тобі жерці здіймуть крик і ревище на всю країну, але я можу примусити тебе стояти коло вівтаря сонця, не даючи тобі їсти, поки ти не повінчаєш нас! О, Егоне! Ти стоятимеш перед вівтарем і не одержиш нічого, окрім води, поки не отямишся!
А цього ранку Егон не встиг поснідати і був дуже голодний. З особистих інтересів він погодився, нарешті, повінчати закоханих, заявивши, що умиває руки і знімає з себе будь-яку відповідальність за це.
У супроводі двох улюблених прислужників з’явилася королева Нілепта, щаслива, з опущеними очима, одягнена в біле вбрання без жодних прикрас і вишивок. Вона не одягнула навіть золотих обручів, і мені здалося, що без них вона ще прекрасніша, як будь-яка справді чарівна жінка.
Вона низько присіла перед Куртісом, узяла його за руку і повела до вівтаря. Після хвилинної мовчанки вона вимовила чітко і голосно формулу, звичну в країні Цу-венді при укладенні шлюбів.
— Присягайся сонцем, що ти не візьмеш іншої жінки в дружини собі, якщо я сама не побажаю цього і не накажу їй прийти до тебе!
— Присягаюся! — відповідав сер Генрі, і додав англійською: — З мене позаочі досить і однієї!
ebooksa