— Ти прийшов сюди? — засміявся Умслопогас. — Ласкаво просимо, сміливе серце! Чоловік має померти гідною смертю! О, смерть схопить нас під дзвони сталі! Ми готові. Як орли, ми нагострили наші дзьоби, наші списи виблискують на сонці, ми прагнемо бою! Хто перший з’явиться вітати начальника (Інкозі-каас)? Хто хоче спробувати його поцілунку, за яким іде смерть? Я, Дятел, Убивця, Легконогий! Я — Умслопогас, власник сокири, з народу ама-зулусів, син Македама, з царської крові Чаки, я — переможець непереможного, я — людина з кільцем, я — вовк-людина, я закликаю вас, чекаю на вас! ідіть!
Поки він говорив чи, точніше, співав свою дику войовничу пісню, сходами йшли озброєні люди, серед яких я помітив Насту і великого жерця Егона. Величезний паруб’яга, озброєний важким списом, кинувся на зулуса. Умслопогас вправно ухилився, і удар не дістав його.
Зате Інкозі-каас обрушився на голову нападника, і труп його полетів униз зі сходів. Падаючи, воїн упустив щит із шкури бегемота, зулус підняв його і схопив. Наступної миті сміливий Кара вбив одного. Сталося те, чого мені ніколи не доводилося бачити.
Сходи заповнили нападники, сокира літала туди і сюди, меч виблискував над головами. Раз, два, три, чотири… без кінця! Сходинками вниз котилися мертві і вмираючі. Бій ставав шаленішим, погляд зулуса суворішим, а рука сильнішою. Він часом войовничо кричав, і його жахлива сокира рубала прямо, праворуч і ліворуч. Він не думав, не розмірковував, не мав часу на це, він захоплювався видовищем битви. Кожен його удар сіяв смерть, і трупи людей кривавили прекрасні мармурові сходи. Вороги наскакували на нього з мечами і списами, ранили його, принаймні у дванадцяти місцях, кров лилася з його ран, але щит захищав його голову і кольчуга — його груди. Хвилини минали за хвилинами, і за допомогою сміливого Кара Умслопогас усе ще тримався на сходах.
Нарешті меч Кара зламався, він боровся з якоюсь людиною, і обидва покотилися вниз. Розрубаний на шматки, він помер, як герой! Умслопогас не поглянув, не обернувся.
— Галаці! Ти зі мною, мій брате Галаці! — закричав він, убиваючи ворогів, одного, другого, третього, поки вони не покотилися вниз скривавленими сходами і з жахом дивилися на нього, думаючи, що він не простий смертний.
Мармурова стіна виросла тепер до чотирьох футів у заввишки, а разом із нею виростала і надія в моєму серці. Абияк, зціпивши зуби від болю, я піднявся і спостерігав за битвою.
Я не міг узяти в ній участі, бо загубив револьвера.
Старий Умслопогас, весь поранений, стояв, спираючись на свою сокиру, і сміявся над ворогами, називаючи їх “жінками”. Старий воїн, який боровся один проти багатьох! Ніхто не наважувався підступити до нього, незважаючи на вигуки Насти, поки, нарешті, старий Егон, справді хоробрий чоловік, спонукуваний люттю, бачачи, що стіна скоро буде готова і всі плани його гинуть, кинувся зі списом у руці на Умслопогаса.
— Еге! — закричав зулус, упізнавши великого жерця. — Це ти, старий чаклуне? Іди, іди! Я чекаю тебе, білобородий відьмаку! Іди швидше сюди! Я присягнувся вбити тебе і дотримаюся своєї клятви!
Егон із такою силою вдарив зулуса своїм важким списом, що він простромив наскрізь щита і встромився в шию Умслопогасові.
Зулус кинув щит і, перш ніж Егон зібрався вдарити його ще раз, він, з криком: “Ось тобі, чаклуне!” — схопив сокиру обома руками і з силою ударив нею в голову жерця. Егон покотився сходами через трупи. Він закінчив своє життя, а з ним і всі свої лиходійства!
Коли він упав, страшний крик пролунав біля підніжжя сходів. Ми побачили озброєних людей, які побігли геть, думаючи тільки про свій порятунок. З ними побігли і жерці. Але бігти було нікуди, вони штовхалися і різали одне одного. Тільки одна людина залишилася біля сходів. Це був Наста, головний змовник. Секунду чорнобородий Наста стояв, схиливши голову, спираючись на свій довгий меч, потім він зі страшним криком кинувся на зулуса і завдав йому такого жахливого удару, що гострий клинок проткнув кольчугу й устромився в бік Умслопогаса, на мить приголомшивши його. Знову піднявши меч, Наста стрибнув уперед, сподіваючись добити ворога, але він мало знав силу і спритність дикуна. З лютим криком Умслопогас зібрав усі сили й учепився в горло Насти, як робить поранений лев. За хвилину все закінчилося. Я бачив, як хитався зулус на ногах. Зробивши величезне зусилля, він з тріумфуючим криком кинув Насту за поручні моста, де той розбився об скелю.
Тим часом наспіла допомога. Гучні крики, що пролунали за зовнішніми воротами, сповістили нам, що місто прокинулося, і люди, розбуджені жінками, прибігли захищати королеву. Дехто зі сміливих служниць Нілепти, у своєму нічному одязі, з розпущеним волоссям, так старанно працювали, закладаючи двері, що вони були майже готові, інші, за допомогою прибулих городян, зіштовхували вниз і відносили непотрібний мармур.
Незабаром через бічний вхід у супроводі натовпу ввійшов, хитаючись, Умслопогас, з жахливим, але звитяжним виглядом. Один погляд на нього засвідчував, що він близький до смерті. Усе обличчя його і шия були в крові, ліва рука тяжко поранена, і в правому боці зяяла рана у шість дюймів глибиною, завдана мечем Насти.
Він ішов, хитаючись, страшний і прекрасний у своїй величі, і жінки голосно кричали і вітали його. Зулус ішов, не зупиняючись, із простягнутими руками, прямо через двір, через аркові двері, відкинув товсту завісу й увійшов до тронної зали, повної озброєних людей. Він ішов, залишаючи за собою кривавий слід на мармуровій підлозі, поки не дістався до священного каменя. Тут сила покинула його, і він зіперся на свою сокиру.
— Я вмираю, вмираю! — голосно крикнув він. — Але це був королівський удар! Де ж ті, що прийшли великими сходами? Я не бачу їх. Де ти, Макумазане, чи ти пішов раніше за мене і чекаєш на мене в царстві вічного мороку? Кров застеляє мені очі, все крутиться довкола, я чую голос… Галаці кличе мене41!
Раптом нова думка вразила його, він підняв свою скривавлену сокиру і поцілував її.
ebooksa