— Зніми сорочку, — наказав я. Сухомлин ледве зміг її стягнути. На лівому плечі чорніли дві напухлі рани. У тому самому місці була продерта сорочка.
Я перезирнувся з Бучмою. Ми обережно витерли теплою водою кров з тіла Сухомлина, який вже втратив свідомість. Бучма витягнув зі своєї торби залізну флягу зі спиртом і залив його рани, потім натягнув на знепритомленого товариша свою чисту сорочку.
Я подивився на поліщука.
— Я жив у Сербії. Там кажуть, кого вкусить упир, той теж стає упирем.
— Хто його знає. У нас теж багато чого кажуть. От що з хлопцем робити?
Раптом я зрозумів, що Сухомлин вояк, який пройшов «Крим і Рим», легендарний махновський кулеметник, гультяй і співець, зовсім молодий хлопець. Не прийди ця пекельна завірюха на його Гуляйпільщину, — бігав би й досі за дівчатами та бився би на гульках із сусідськими парубками. І ось настав його час…
До вечора Сухомлин хрипів і бився, не приходячи до пам’яті. Десь там, у запаленій свідомості, він знову вів свою тачанку до бою, напував коней і їхав серед квітучих садів, ловлячи на собі захоплені погляди дівчат у намисті.
І тільки коли темрява знову оточила нашу кімнату й ми сиділи біля вогню, він заспокоївся, — очі його втратили гарячкуватий блиск і він слабим голосом запитав:
— Пане полковнику, я теж стану таким… як Петренко?
Я подивився йому в очі:
— Не станеш.
Він спробував підняти руку, і я підхопив її. Сухомлин стиснув тонкими пальцями мою правицю. Очі його заплющилися, і він вмер. Майже годину сиділи ми з Бучмою над тілом козака. Нарешті Бучма піднявся і, зігнувшись, пішов у кут кімнати. Повернувся, тримаючи в руках кіл:
— Дозвольте, пане полковнику.
Я мовчки забрав у нього осиковий кіл і взяв гвинтівку. Уперше за шість років сльози душили мене. Відчуваючи, що зараз не витримаю і збожеволію, я приставив кіл до грудей Сухомлина, до білої накрохмаленої сорочки з червоно — чорним мереживом, яку Бучма стільки років тягав за собою, сподіваючись бути в ній похованим, підняв гвинтівку і з хрустом, одним ударом всадив його…
Уночі ми сиділи біля вогню. На вулиці було тихо. Ні вітру ні дощу. Бучма мовчки пакував у торби речі, потім сів чистити зброю. У нас залишалося декілька обойм до гвинтівок, з десяток набоїв до револьвера і дві англійські бомби — «лимонки». Диск від «льюїса» був порожнім. На ранок ми вирішили тікати з цього клятого палацу.
Я взяв свою знахідку. Здавалося, що з часу, коли знайшов її, пройшла ціла вічність. Ножем розрізав шовкову тасьму, розгорнув тканину. У мене в руках був досить об’ємний зошит у твердій обкладинці, обтягнутій зеленою замшею. Я розкрив його. На сторінках тонкого паперу рясніли рівні рядки, записані вправним почерком по — польськи. Це був щоденник — між сторінками були ретельно проставлені дати. Польської мови, за винятком військових команд і декількох фраз, підхоплених від наших нещодавніх союзників, я не знав. Гортаючи сторінки, я відчував, що саме в цих рядках знаходяться відповіді до питань, які переслідували мене весь цей час. Знов старанно загорнув зошит, показав згорток Бучмі й наказав у будь — якому випадку, якщо я не зможу, доставити його до начальника контррозвідки при Головному. Деякий час я розмірковував, куди заховати свою знахідку, і не надумав нічого кращого, ніж запхати пакунок собі за ремінь, під шинель.
Світало. Я останній раз озирнув залу, у якій загинули мої люди. На підлозі чорніли плями крові. У куті на шинелі лежав мертвий Сухомлин. Зло непереможно панувало в цьому палаці. Передчуття відчаю знов почало охоплювати мене.
Біля могили Петренка та Зозулі ми викопали яму. Обережно опустили туди тіло махновця. Я сходив до бібліотеки та приніс звідти череп. Бучма запитально подивився на мене:
— Теж, мабуть, сердега, колись заблукав?
Я потиснув плечима й поклав до могили загорнутий у знайдений шматок тканини череп. Ми постояли біля двох могил. Я прочитав «Отче наш». Вітер ніс у обличчя холодну мряку, поряд у лісі кричала галич.
ebooksa