Ми повернулися за кіньми. Вони знову почали нервувати. Я закинув сідло на спину свого Вороного. Поряд вовтузився, лаючись крізь зуби, Бучма. Раптом сірий жеребець Зозулі став дибки — копита ледь не знесли мені півголови. Вороний рвонувся на мене. Від удару кінського крупу я відлетів до стіни, і мене це врятувало. Божевільні від страху коні понеслися по залі. Переді мною крутилась карусель кінських спин, розширених червоних очей, білої піни, сплутаних грив та хвостів. Усе скінчилося миттєво. Коні вихопилися в розкриті двері і щезли, — десь у далечині ще можна було почути шамкотіння копит по вологій землі. Як і я, Бучма тільки дивом не був розчавлений. Він розгублено стояв з непотрібним тепер сідлом.
— Ну що, козаче, пішли коней шукати, — сказав я. Втрата коней ставила нас у дуже тяжке становище. Перспектива пробиратися на своїх двох по цих лісах була не дуже приємною.
— Де ж їх тепер знайдеш? — у голосі Бучми я вперше почув розгубленість.
Нам нічого не залишилося, як іти пішки. Навантаживши на себе частину зброї і необхідні в дорозі речі, ми нарешті вибралися з палацу. Загрузаючи у вологому ґрунті, почали виходити на шлях. Час від часу я озирався — палац розчинявся в тумані. Чорні провалля вікон пильно стежили за нами. Бучма йшов мовчки, не озираючись. Перед собою я бачив темну стіну дерев, яка поступово насувалася. Шлях наблизився до лісу, і ми знову опинилися в хащах. Колись шлях був добряче протоптаний, але за кілька років встиг зарости молодими кущами. Без сумніву, невдовзі ми повинні були вийти до людського житла.
Раптом здалеку почувся собачий гавкіт, який поступово наближався. Ми перезирнулися. Я зняв з плеча рушницю й пересмикнув затвор. Гавкіт швидко наближався. Ліс ожив — з усіх боків на нас насувався свист і нелюдські завивання, гілля хрустіло під ногами невидимих загінчиків. Нерви наші не витримали, і ми побігли. Бігти було важко, хотілося кинути зброю. Важко дихаючи, ми зупинилися на галявині. Бучма припав спиною до стовбура. Ліс навколо верещав і свистів, здавалося, що невидимий натовп загінчиків оточував нас з усіх боків. Великий чорний пес з гладкою блискучою шкірою вискочив на галявину. З оскаленої пащі лилася слина. Він підлетів у стрибку до горла Бучми і впав, збитий ударом приклада гвинтівки. Другим ударом Бучма розколов псові голову. Я встиг вистрілити в чорну тінь, яка блискавично неслася на нас. Тінь заскавчала й закрутилася на місці. Бучма закричав, Я озирнувся — третій пес гриз йому коліно, а козак молотив його гвинтівкою по хребту. Я підскочив до пса й вистрілив йому у вухо. Мозок з розваленої голови бризнув мені в обличчя.
Бучма лежав на землі — з розідраної ноги струменіла кров. Я схопив його під пахви й підтягнув до дерева. Він підняв до мене обличчя зі стиснутими зубами. Нелюдський біль розривав його, Бучма глухо застогнав, давлячи крик, і захрипів:
— Давай, Митро, тікай. Що нам удвох… тут робить? — він підтягнув гвинтівку і клацнув затвором, — Давай.
Галас, хрумтіння гілля й гавкіт наближалися. Я зняв з пояса гранату й поклав біля Бучми:
— Прощай, брате.
Я побіг, скидаючи шинель. За спиною тріснув постріл, ще один. Я зупинився — глухий вибух сколихнув дерева. Без шинелі, стискуючи в одній руці револьвер, а в іншій шаблю, я біг по лісу. Мене заганяли далі від шляху. Піт заливав обличчя, і я майже нічого не бачив. Дихання остаточно збилося, і я впав, хапаючи ротом холодне повітря. Біля мене захрумтіло гілля. Хитаючись, я підвівся й застиг від жаху — на мене бігла людиноподібна істота в якомусь лахмітті, довгі висохлі руки тримали іржаві вила. Я декілька разів вистрілив впритул. Постріли пробили наскрізь сухе й біле тіло. Вила вдарили мене в живіт. Істота харчала, налягаючи на держак. На мене впритул дивилися мертві очі, сповнені несамовитої ненависті.
Моє життя врятував цупкий зошит, в якому загрузли вила. Притиснутий до стовбура, я відчував, як зубці поступово пробивають згорток і впиваються в тіло. Я витягнув з піхов шаблю й рубонув істоту по голові. Декілька ударів розвалили її на частини. З останніх сил я висмикнув вила. Живіт швидко спливав кров’ю. Я відкинув револьвер без набоїв і, тримаючи гранату, притискуючи до живота зошит, вибіг на шлях. Назустріч мені неслися чорні вершники. Я спробував висмикнути кільце з гранати, але не зміг і впав обличчям у землю, втративши свідомість…
Прийшов до тями на ліжку в селянській хаті. Біля мене сидів Люлька. Він розповів, що йому вдалося розшукати решту загону, і вони тиждень шукали нас. Коли вже надія була втрачена, козаки почули постріли й вибух. Вони бачили, як я вибіг з лісу на шлях, і були впевнені, що я тікаю від червоних. Мені перев’язали рани й відвезли на лісовий хутір до старої знахарки. Майже два місяці я був на межі між життям і смертю. Що з нами трапилося насправді, я не став розповідати. Коли запалення посилилося, я, відчуваючи, що можу померти, наказав Люльці доставити закривавлений згорток через лінію фронту до начальника контррозвідки при Головному.
Через декілька тижнів я почав одужувати. Знахарці вдалося мене врятувати. Місцеві повстанці передавали новини про війну. Тисячі червоних загинули над Віслою. Армія деякий час трималася над Збручем, а потім була інтернована в польські табори. Україна, знов у котрий раз, була поділена між Росією та Польщею. Люлька так і не повернувся, з ним щезла й моя знахідка. З часом намагався запевнити себе, що цей ліс, і палац, і жахлива загибель моїх козаків були маренням. Наприкінці грудня я перейшов через Збруч і опинився в одному з таборів для інтернованих. Моя служба вже була не потрібною.
Наступні п’ять років минули для мене досить спокійно. Я знов працював інженером у Югославії. Мирні роки, спокійне й досить забезпечене життя поступово заступали в моїй пам’яті моторошну війну в Україні. А жах, який я пережив у палаці, усе більше ставав далеким, напівзабутим маренням.
Я жив у невеликому сербському містечку Смедерево і працював на будівництві залізниці. У грудні 1925 року до мене приїхав пан Петро Бойчук і передав пакунок, у якому був щоденник, знайдений мною у палаці.
Полковник замовк. Я озирнувся на Кожуха. Той уважно дивився на полковника. Отець Василь похмуро перебирав вервиці. Петро Бойчук сидів з суворим і непроникним обличчям. Мені було трохи ніяково. Я не знав, як мені ставитися до розповіді полковника. Першим порушив мовчанку галичанин:
— Вважаю, панове, що прийшла моя черга розповісти про те, якими шляхами потрапив до мене цей зшиток. Знаючи вас як випробуваних борців, буду відвертим. Я належу до організації, утвореної зразу після визвольних змагань. Вона складається зі старшин нашої Армії. Без сумніву, ви знаєте про неї та її керівника. Певний час я займався розбором документації відділу контррозвідки Головного Отамана. Серед інших документів мені до рук потрапив і щоденник, про який щойно розповів полковник. Його текст дуже зацікавив мене, і після консультації з нашим керівником я отримав дозвіл більш докладно дізнатися про історію цього документа. Доповідна нотатка, додана до щоденника, повідомляла, що його доставив до контррозвідки козак за наказом полковника Дмитра Гая. Далі мені вже було неважко відшукати полковника в Югославії. Після того, як полковник прочитав щоденник і розповів про події 1920 року, ми вирішили, що натрапили на ключ до дуже важливої таємниці, яка може багато що прояснити про трагедію нашої нації. Тому було вирішено продовжити необхідні пошуки й залучити до них ще двох — трьох рішучих і надійних людей. Проте остаточно ви зрозумієте, про що йде мова, коли ознайомитеся з текстом цього зошита.
З цими словами Бойчук взяв невеликий чорний саквояж, відкрив його й дістав зошит, який так докладно описав полковник.
— Наскільки я знаю, панове, не всі з вас добре володіють польською мовою. Тому дуже прошу ознайомитися з ним. Утім, пан Балковий історик і, можливо, він зможе дати оцінку цього документа.
Я взяв протягнутий мені зшиток. Майже посередині він був простромлений наскрізь. На зворотному боці чорніли плями. Я механічно подивився ца полковника. Ніхто не зважав на час. За вікном сірів ранок, але спати не хотілося. Відчуття того, що ми всі вже перейшли межу, яка відділяє нас від минулого і приєдналися до трагічного призначення, що наздогнало полковника тієї осені, лякало і збуджувало водночас. Я не хотів вірити цій божевільній розповіді, я хотів вернутися до затишних подебрадських кав’ярень, до лекцій і бібліотек. Але щоденник був у мене в руках і я знав, що примарний спокій, за який я так чіплявся цей час, щез для мене назавжди. Ще раз подивився на отця Василя та Кожуха— вони сиділи напружені й зосереджені, боюся, що вони відчували те, що і я.
ebooksa